Лисий завернув, і вони рушили далі — тепер в обхід. Обхід вийшов дуже довгий — мабуть, із півгодини довелося йти далеко не найкращою дорогою. Перелазили через повалені стовбури, обходили малинник, бо якщо через нього прорубуватися, вийде надто багато шуму, перетнули струмок, якого раніше тут не було, ледве не вскочили в болітце. А наостанок ще й почули плямкання їдючих жаб праворуч від себе. Врятувало, мабуть, те, що їдючі жаби теж не наважувались наближатися до ланцюжка червоних мурах.
Після зустрічі з мавчиною берізкою все пішло не так, і це непокоїло Лисого.
Нарешті наблизилися до мурашиної здобичі. Це був — хоч як дивно — вовк. Але й ця огидна картина — як мурахи розтягують вовка по крихітних шматочках — була б для них приємнішою, ніж те, що вони побачили.
Насправді вовком займалася лише половина прибулих мурах. А друга половина була поглинена зовсім іншим ділом. Вони воювали. Битва була запекла й нерівна, мурахи її явно програвали. Одразу ж за тушею вовка із землі вилазили сині черви. Мабуть, вони теж претендували на цю здобич, та мурахи ділитися ні з ким не звикли.
Роздивитися, що там діється, було важко. Наближатися — необачно. Все, що Лисий зміг побачити, виглядало так: з-під землі з’являлися нові й нові черв’яки, мураха кидалася на черв’яка, хапала його своїми клешнями й обидві завмирали, ніби мертві. Мабуть, черва була для мурах отруйна. Іншої зброї, крім клешнів, вони не мали, тож убити черв’яка могли тільки ціною власного життя. Вони не вагались. І гора синіх і червоних трупів зростала з кожною хвилиною. Слід гадати, після битви переможці заберуть і своїх, і чужих, і слідів не буде. Але чи буде тут переможець, чи буде кінець цій війні?
От би вони знищили одне одного вщент, подумав Лисий. Але цю надію одразу ж задавив. Такого не може бути, доки існує лялечка. Вона не дасть знищити всіх черв’яків. Те, що відбувається, безперечно, їй відомо. І воно відбуватиметься, аж поки черва знищить мурах. А якщо їх виявиться надто багато, черва просто перестане їх атакувати.
Принаймні чекати розв’язки їм ніколи.
Дика ліщина
Вони обійшли поле битви й рушили далі, намагаючись зрізати кут, щоб усе ж таки втратити менше часу. Але не вдалося.
Спочатку натрапили на галявину саранців, і знову довелося обходити. А що з одного боку її підрізала яруга, а з другого непролазний підлісок, гак вийшов дуже великий. А потім майже вперлися в стіну порожніх дерев.
Ці дерева, схоже, й раніше тут були, бо Лисий пам’ятав, що чув їх минулого року, коли йшов до Руїни. Але тоді він їх якось так обійшов, що й не помітив.
Усі були втомлені, слід було зробити привал, та не перед стіною ж порожніх дерев!
Це була виснажлива частина шляху, коли вже ноги ледве слухались, а кінця тому муру не було. Він завів їх далеко на захід, тож тепер до мети було чи не далі, ніж від їхнього села. Сонячне проміння майже не пробивалося крізь крони дерев, лиш подекуди золотило стовбури сосен високо над землею Коли Лисий відчув, що вже можна повертати на південь, була надвечірня пора. У деревах загомоніли птахи. Ноги не слухались, але порожні дерева були ще близько, тож Лисий не зупинявся.
Вони пройшли з півтисячі кроків на південь і вийшли в чистий і прозорий сосновий ліс. Тут і вирішили перепочити й попоїсти. Їли мовчки, настрій у всіх був похмурий. На Марічку боляче було дивитися, така вона була виснажена й пригнічена.
— Марічко, хочеш далі в ступі поїхати? — запропонував Лисий.
Вона здивовано подивилася на нього й заперечно похитала головою.
— Чому?
Мала тільки плечима стенула. Мовляв, що ж тут незрозумілого. І справді: одне діло нести ступу, яку не лякає хляскання гілок, і зовсім інше — дбати, щоб гілки не хляскали. А як трапиться якась небезпека, порожню ступу можна просто кинути на землю й схопити зброю. Ступу з дитиною на землю не кинеш, її треба обережно поставити. Витрачений час може стати вирішальним.
Щойно вийшли з соснового лісу, як знову постала проблема: довелося обходити галявину з материнкою — великою і всіяною рясним листям. Дякувати хоч, Лисий встиг її вчасно помітити. А там просто з’явилося відчуття небезпеки, тож знову поверталися й обходили галявину з іншого боку. Інша придибенція: скільки сягало око, клубочилися густі зарості ліщини — від галявини з їдючими жабами й до глибокого яру зі стрімкими урвистими краями. Здолати ці хащі здавалося немислимим. Тільки посередині був не те щоб просвіт, а щось на зразок стежини, печери в зеленій масі.
Довго й уважно придивлялися до вкритої травою землі — чи немає там яких слідів. Начебто чисто, ніхто тут, схоже, не ходив. Звідки ж такий прохід? Сам утворився? Можливо, звичайно, але малоймовірно.
Втім, ради не було. Або довго шукати інші шляхи, або пробиратися крізь ліщину. До того ж ніхто не сказав, що цей прохід — наскрізний. Разом з тим, ніякої небезпеки там нібито не було. Вирішили спробувати. Лисий на пальцях показав, що треба йти на відстані двох кроків. І рушив уперед.
Прохід був дивовижно довгим. Він петляв то ліворуч, то праворуч, часом навіть здавалося, що йдеш назад. Подекуди він був страшенно вузьким — доводилося протискуватися боком. Як пройде Леля зі ступою? Втім, у таких місцях можна було зігнутись у три погибелі й пройти навпочіпки. Це для неї можливість. Схоже, так пронести ступу вдасться.
Тут, у ліщині, не було птахів. Густі зарості навколо глушили всі звуки. Тиша була цілковита: тільки шелест листя, коли нахиляєш гілку. Місцями Лисий пробирався майже навпомацки, так тут було темно. Позаду чулися дрібні кроки Марічки. їй, звичайно, було трохи легше, якщо не зважати на втому, яку дитина зносила мужньо, без скарг.
Потім прохід помітно розширився, і Лисий подумав, що це вже вихід, але далі сталося щось незрозуміле: його ніби хтось ударив по очах, якесь сліпуче світло зблиснуло на мить, і знову все повернулося на свої місця. Він озирнувся, й нічого дивного чи небезпечного не побачив. Вирішив рухатися далі. Тут йому здалося, що він не чує Маріччиних кроків, але за мить почув, як мала дріботить за ним. Далі, ніби нізвідки, ніби зненацька, долинули кроки Лелі.
Лисий пішов уперед. І нарешті зарості скінчилися. Він зупинився перед виходом, нахиливши гілку, дочекався, поки очі звикли до яскравого світла, й пильно роздивився навколо. Все нібито було спокійно. Він вийшов і через п’ять кроків зупинився, чекаючи на своїх супутників. Ось з’явилася Марічка, потім — зовсім виснажена, аж упріла, Леля й за мить — Опенько, на якого, попри його похилі роки, важка мандрівка, здавалося, не вплинула.
Лисий відчував велике полегшення від того, що цю зелену печеру вони успішно подолали. Тому був дуже здивований, почувши Маріччине:
— Що трапилося?
Він вирішив, що це в нього обличчя якесь дивне, й перепитав:
— Ти про що?
— Про сонце, — відповіла дівчинка.
І тут тільки він помітив, що в лісі значно світліше, ніж було тоді, коли вони ввійшли під ліщинове гілля. Але світліше — це що! Це б іще півбіди. Значне гірше те, що сонячні плями тепер сяяли не на тих деревах, що ліворуч, а на тих, що праворуч. Виходить, вони вийшли туди ж, де були? Ні. Цього бути не може, бо він рахував повороти. Чи збився? Та й яскравішого сонця це не пояснює. Хай як недовго вони пробиралися крізь хащі (а це тривало досить довго — не менше як півгодини), а посвітлішати не могло ніяк. Навпаки, мусило стати темніше.
Ніби зрозумівши його думки, Опенько сказав:
— Якби ми повернулися, дерева були б до нас південним боком. А вони — північним.
— Але ж зараз ранок! — ніби прокинулася Леля.
— Ранок, — промовив Опенько.
— Цього не може бути, — сказала Марічка. — Увечері ранку не буває.
— Ми не могли там іти цілу ніч, — промовив Лисий.
— Не могли, — погодилася Леля. — Але напевне можна сказати одне, що поки ми йшли, минула ніч.
— Може, ми потрапили в інший світ? — припустила Марічка. — Знаєте, як у казках? Раз — і в іншому світі.
— Це можна перевірити, — вирішив Лисий. — Треба пролетіти в ступі над ліщиновими заростями й подивитися, чи це той світ, чи ні.