Від його супутників долинув ледь чутний крик. Він подивився й зрозумів, що там нічого не сталося, просто його гукали. Нічого. Наздожене. Він напхав повні кишені й тільки тоді рушив далі. Ішов, дивлячись під ноги й розгрібаючи черевиками порох. Гроші траплялися дедалі частіше, розсипами, немов родини грибів у лісі. А далі він підібрав щось уже зовсім дивне: папірчину — не таку, як у книжці, бо та пожухла й крихка, сіра з чорними виразками літер, а це була нова, хрустка, кольору глини. На ній було написано: «Дві гривні». Лисий не знав, що таке гривні, але якось легко зрозумів, що це також гроші. І що вони цінніші за ті, металеві. От тільки навіщо вони йому, не уявляв. Але вирішив про всяк випадок прихопити.
Далі знайшлася друга папірчина, тож він розчистив черевиком попіл і знайшов цілу купу грошей: де була одна гривня, де дві, де навіть десять. Він їх ховав собі за пазуху. Вони шурхотіли під одягом, немов миші під клунею.
Його супутники сиділи на каменях при березі, й коли він підійшов, усі розсміялися. Мабуть, подумав Лисий, він зараз схожий на Каченю перед народженням Тарасика.
— Дивіться, що я знайшов, — він витяг із-за пазухи жмут паперових грошей.
— Дрібні, — зневажливо кинула Леля.
Вона розв’язала наплічник і показала йому акуратно згорнуті в рурочку[14] й перетягнуті мотузкою такі гроші, яких він навіть не бачив.
— Ми тебе гукали, гукали, а ти відмовлявся наздоганяти нас.
Лисий подумав і сказав:
— Мабуть, вони добре горять. Будемо багаття розпалювати. — Іншого застосування цим папірцям він не міг придумати.
Всі розсміялися. Крім Лисого. Йому було не до сміху. Довгий шлях, погана дорога, купа папірців на животі й металу в кишенях… Він просто обливався потом. Особливо пекло живіт. Він відчував, що зараз знепритомніє. Та ще її десь закричав півень — нажахано й розпачливо.
Лисий прокинувся. Живіт справді зводило — але не від тепла, а від передчуття дуже близької небезпеки. Однак роззирнувшись, він нічого підозрілого не помітив. Був вечір, на землі пролягли довгі тіні, яких не буває вдень, бо сонце застрягає в густих кронах. Далі на захід стояли голі сосни тож проміння призахідного сонця наостанок гріло траву й глицю. От тільки Сокіл поводився як навіжений. Він робив приблизно те саме, що й півдня тому, коли вони зустріли Земляного Чату. Він квоктав, ганяв по колу й бив своїми велетенськими крилами. А набравши необхідну швидкість, злетів і помчав поміж дерев, дивовижним чином не чіпляючись за стовбури.
Всі підвелися й приготували зброю. От тільки проти кого її спрямувати? Ніякого ворога видно не було. Припустити, що Земляний Чата може їх переслідувати, безглуздо. Що ще може бути невидимим? Черви? Тоді б півень не втік, він би поводився зовсім інакше. Червоні мурахи? Їх нібито ніде не було. Гадюка? Чорний павук?
Ці думки блискавкою змінювали одна одну, а відповіді на запитання не було. Водночас відчуття небезпеки ставало дедалі нестерпнішим.
— Тінь, — показав пальцем Опенько.
І тільки тепер Лисий помітив, що до їхніх ніг справді підповзає тінь. А в небо й не подивилися! Вони розбіглися, й тінь на мить завмерла, ніби вирішуючи, хто їй більш бажаний. Лисий встиг подивитися в небо, а там нічого й не було. Він подумав, що той, хто цю тінь відкидає, мусить бути низько й на заході. Але й там нікого.
Усі четверо, немов за командою, відбігли в одному напрямку, щоб зловити її на протиході. Але почуття небезпеки зросло, і Лисий показав, щоб відходили саме туди, куди сунула темна пляма. Власне, туди й півень полетів — на південь. От тільки…
Праворуч від них починалися непролазні зарості — листяні дерева, підлісок… Там не було жодного промінчика, тож і пляму тіні не помітиш нізащо. Що ж, доведеться покладатися на його відчуття небезпеки. Але щойно вони вскочили в цілковитий затінок, Лисого попустило. Тобто живіт зовсім заспокоївся, ніякої небезпеки вже не було.
Вони зупинилися, досі не розуміючи, що це (чи хто це) на них нападало. Перезирнулися й зрозуміли, що жоден із них нічого подібного не бачив, ні про що подібне не чув.
Раптом кущі неподалік ворухнулися, і Лисий з Опеньком навели туди арбалети. З-поміж листя виткнувся яскраво-червоний півнячий гребінь. Похитавши головою, Сокіл заспокоївся й величаво вийшов до них. Він стріпнувся, щось повидзьобував у себе з пір’я й переможно на всіх поглянув. Мовляв, знову я вас урятував.
Що ж, тут і заперечити нічого.
Навіщо людям пам’ять?
І знову ніч на дереві, а потім — далі. Вони втікали від їдючих жаб, знову обходили червоних мурах, ледь не напилися води з прозорого й холодного струмка, тільки в останню мить Марічка їх зупинила. Струмок перерізав вовкулачий слід, тож вона сказала, що тут воду пити не можна.
— Піднімемося вище проти течії? — запропонував Лисий.
— Ні, — твердо відказала вона. — Взагалі не будемо пити з цього смердючого струмка.
Лисий понюхав — нічим не смердить. Але сперечатися з малою не став.
Тільки наприкінці наступного дня підійшли до піщаних дюн, то тут, то там помережаних чагарями. Далі не йшли. Вирішили відкласти на ранок. Власне, тут уже й іти нікуди. Це і є мета їхньої подорожі. Проміжна мета.
Лисий попросив Марічку, щоб переклала півневі: було б добре, якби він наловив мишей чи зайців — якоїсь дрібної живності.
Вона щось пошепотіла Соколу, той раптом заквоктав, затрусив головою і закотив очі.
— Він… Він образився, — переклала Марічка. — Сказав, що він не їсть зайців і що… що він не зобов’язаний годувати всю ватагу. До того ж він каже, що вперше чує, ніби люди їдять мишей.
Втім, після нетривалих переговорів їм пощастило вмовити Сокола. Той вирушив на полювання й що десять хвилин почав приносити то мишу, то вужа, то хом’яка, а насамкінець і зайця притяг. Заєць був іще живий і страшенно здивований: видно, на нього вперше в житті полював півень. І востаннє.
Лисий похвалив Сокола, а той підійшов до Марічки, й вона пошкребла йому шию.
На дерева залізли завчасно, але заснути довго не могли. Хіба що Опенько миттю заснув. Та й зрозуміло: йому ж не стільки років, як Лелі й Лисому. Навіть разом складених. Навіть якщо й Маріччині роки додати.
От і мала заснула. Поруч із нею на гілці завмер півень. Він, вочевидь, вирішив, що має насамперед охороняти найкмітливішу людину з ватаги. Що ж, він мав підстави так думати. Тільки дівчинка розуміла його мову, тільки вона могла з ним спілкуватися. Крізь гілля пробивалися окремі зірки. Світив місяць, хоч від його світла з’являлися лиш химерні сріблясті плями на траві під деревом і на гіллі. Раз у раз, кинувши на таку пляму погляд, Лисий уже не міг відвести очей: здавалося, вона рухається. Десь пугукав птах, десь співав загулялий цвіркун. Лисий і Леля лежали на розгалуженнях сусідніх могутніх гілок і дивились одне на одного. Вони були дуже близько, але якби простягнули руки, то, мабуть, їхні руки все ж не зустрілися б.
— Лисий, я боюся, — сказала Леля.
— Я теж. Але що ж тут удієш!
— Може, ще не пізно відмовитися?
Лисий не відповів. Утім, вона й сама знала відповідь. Якщо вже він щось вирішив, сперечатися марно.
— Послухай, що я подумав, — озвався Лисий. — Мені довго доведеться його вести — не один день. Зрозуміло, що в якісь моменти тобі треба буде мене підміняти. Ти не вмієш чути небезпеку. Тому тобі буде важче.
— Усім буде важче, — Леля не любила, коли до неї ставилися як до дівчинки. Вона вже майже доросла жінка.
— Не перебивай. Тому як побачиш, що я вибиваюся з сил, бери ступу й лети до тієї ліщини. Пройди її в зворотному напрямку й повертайся. Якщо… Якщо вдасться повернути час… Ти відпочинеш і знову будеш мене підміняти.