— Уявляєш, скільки різної гидоти мене помітить?
— Помітить, — погодився Лисий. — Але з тією гидотою потім уже якось розберемося.
Вони замовкли. Вони вміли мовчати. Просто бути поруч і нічого не казати. Зрештою, і так усе зрозуміло. Хіба що новинами поділитися.
— Мені наснився дивний сон, — сказав Лисий. — Про те, чого я ніколи не бачив.
— Уві сні завжди так, — відгукнулася Леля.
— Ні. Не так…
Він розповів їй свій сон.
— Я теж після зустрічі з Інженером думала про гроші. Які вони, навіщо… Ти, мабуть, теж…
— Не в тому річ. — Лисий подумав. — Мені здається, я бачив справжні гроші. Такі, якими вони колись були. Розумієш?
Леля хотіла відповісти, що інших він і побачити не міг. Тільки ті, якими уявляв собі справжні гроші. Але вона розуміла, що він веде мову не про це. А про те, що придумати вигляд тих грошей він не міг. Що він їх справді бачив — справжні.
— Виходить, — вів далі Лисий, — що давні люди лишили нам не тільки борги, а й спогади. Пам’ять.
— Не знаю, — сказала Леля. — Я, наприклад, нічого такого не пам’ятаю. Я пам’ятаю тільки те, що сталося зі мною. І всі люди так…
— От дивися, — наполягав Лисий. — Навіть якщо я один такий. От Марічка вміє розмовляти з тваринами й водою. Це дуже корисно. Це допомагає нам, рятує нас. Коли був її ведмідь, він урятував нас. Ми вчора не отруїлися, не пили поганої води… Ти повертаєш людям життя… Коли я чую небезпеку, це також допомагає врятуватись. А чим мені може допомогти ця пам’ять? Що вона може нам дати?
— Не знаю, — повторила Леля. — Але все, що є, існує для чогось. Може, це щоб ми не повторили помилок, яких наробили давні люди?
— Ну й снилися б мені якісь їхні помилки! — роздратувався Лисий. — А мені що наснилося?
— А може, те й наснилося, — ледь чутно промовила Леля. Завжди, коли її Лисий починав дратуватися, вона відповідала дуже тихо і знала, що це допомагає його заспокоїти. — Адже ти знав, що тобі ці гроші не потрібні. Правда? І все ж збирав їх. Навіть ризикуючи відстати від своїх супутників, від мене…
— А до чого тут ти? Я ще розумію, що мене там не могло бути. Але ж і тебе!..
— Може, ти просто хотів, щоб я там була, — просто сказала Леля й відчула, як у темряві засвітилися її щоки.
Лисий простягнув до неї руку. Вона швидше здогадалася, ніж побачила це, простягнула назустріч свою. І їхні пальці зустрілися, хоч це й здавалося неможливим.
— Ви зараз разом попадаєте, — пролунав над ними голосок Марічки.
Всі троє розсміялися, та пальці Лисого й Лелі, з’єднані, мов гачки, не розімкнулися.
У чагарях
Тут усе було так само, як і рік тому. Густі високі чагарі чергувалися з блискучими піщаними лисинами. Пекло сонце, відкидаючи чіткі короткі тіні. Подекуди свистіли пташки, зрідка. В піску то тут, то там промальовувалися нечіткі, давні сліди: тут заєць промчав, тут кабани пройшли зграєю, там хвилястим шляхом прошелестіла змія. Все свідчило про близькість води, але враження було оманливим: до великої річки на заході добрих півдня путі, та й на схід — до малої річки — не ближче.
Усі, крім Лисого, лишилися в лісі, де минулорічний слід вовкулаків виходив на поле чагарів.
Лисий брів полем, пильно стежачи за своєю тінню. Коли вона зневажить сонце й почне поводитися незалежно, це означатиме, що він прийшов. І тоді почнеться найголовніше й найнебезпечніше. І чим воно закінчиться, ніхто не знає.
Рік тому Лисий ледве не загинув у цих пісках. Він ішов останнім у вервечці — Леля попереду, потім діти, потім він. І відстав. Досі не розуміє, як це сталось. А потім взагалі пішов кудись не туди, бо тінь його почала крутитися й збила його з пантелику. А тоді охопило відчуття небезпеки — тим страшніше, що її причини він не розумів, і тільки прудкі хлоп’ячі ноги не дали його ворогові скористатися з того, що він не знав, звідки того ворога чекати. Це був велетенський хробак, який чув кроки й підступно, з-під землі, нападав на свої жертви. Лисий тікав, різко змінював напрямок руху, оббігав великі кущі, але зрештою втратив надію врятуватися. Однак йому тоді пощастило: в останню мить йому вдалося влучити шаблею між пластинками на череві велета. А за кілька хвилин з’явився (чи з’явилася) інший хробак (чи хробачиха) й зубами вгризся у свого чи то родича, чи то коханого.
Тепер він шукав цього вцілілого хробака (чи хробачиху). Навмисне йшов до нього від самісінького свого села. Звісно, він сподівався на успіх. Але добре усвідомлював, що більш небезпечного задуму в нього ще ніколи не було.
Хоча тієї миті, коли цей задум уперше тільки зблиснув у його голові, Лисий здивувався, як він міг зразу не здогадатися. Коли сказав про це Лелі, та кинула:
— Краще б ти про таке не здогадався ніколи.
Що ж, її страхи зрозумілі. Навіть Борода з Вуханем обізвали його дурнем. А вони ж не бачили хробака! Леля, щоправда, також не бачила, але бачила Марічка, а Леля бачила рану на нозі Лисого — тільки від того, що хробак своєю клешнею зачепив його ногу. Вона ще й як уявляла собі, що це за потвора.
Найбільш цікаве в цій історії, раптом подумав Лисий, те, що в селі про хробака знали всі. Тож усі собі його якось уявляли. Це все Василько. Його розповіді про мандрівку Лисого з дітьми до Руїни й назад були улюбленою розвагою односельців. Хробак не належав до числа улюблених персонажів у цій історії, та все ж про нього не раз чули на вечірніх посиденьках.
Звісно, чути про нього — це одне, а побачити його в усій красі — зовсім інше. А втекти від нього — це ще більш інше, якщо можна так сказати.
Так, замислившись, Лисий знову не помітив моменту, коли його тінь стала незалежною від сонця. Власне, навіть не тінь, відчуття небезпеки, що стрімко наростало, змусило його помітити, що тінь його на піску лежить головою до сонця.
Лисий кинувся бігти, але, зробивши всього кілька кроків, зрозумів, що не втече. Він завмер на місці мов укопаний і кинув дохлу мишу з прив’язаним до хвоста камінцем на десяток кроків ліворуч від себе. Пісок поплив під його ногою, мов вода, але він устояв на ногах. За мить під мишею з каменем розверзлася земля й із землі виткнулося ще більше страхіття, ніж воно було торік. Широка тверда голова, пласкі клешні, якими воно, слід гадати, риє землю, а ще хапає здобич, поперечні хітинові кільця, непіддатні ані стрілі, ані мечу, пара маленьких лапок-лопаток на кожному з них унизу… Досконале створіння для підступного вбивства.
Лисий притьмом побіг майже на нього, під кутом до того напрямку, в якому виринуло з-під землі це диво. Він здогадувався, що під землею не так легко розвернутися, особливо якщо ти ще не занурився. Але звірюка спробувала дотягтися до нього на поверхні. Вона, відштовхнувшись під землею хвостом, вискочила з нори на пісок і почала плазувати. Досить швидко до того ж. Відстань між ними не скорочувалась, але й не зростала. Лисому стало страшно, бо він чомусь не припускав, що потвора може пересуватися й поверхнею, та ще й з такою швидкістю.
Тоді за спиною пролунав звук «чпок», Лисий на бігу озирнувся й побачив, що хробак знову пішов під землю. Лисому вдалося на якийсь час відірватися від переслідувача, але почуття небезпеки дедалі наростало, і він відчував, що його от-от наздоженуть. А це ж був тільки початок довгого шляху!
Нарешті в небі з’явилася Марічка. Лисий замахав їй руками, й вона різко спрямувала ступу йому навперейми. Швидкість її була така шалена, що Лисий зрозумів: іще мить, і ступа його змете й розплющить одним ударом.
Мала встигла загальмувати ступу перед самим ударом. Однак Лисий не дочекався цього. Він різко відскочив убік і покотився по піску. Земля під ступою стала дибки, й Марічка ледве не випала зі ступи, коли та сама, з власного бажання різко рвонула вгору. Цього разу хробак не чекав і не роздивлявся, а зразу пірнув під землю. Щастя Лисого, що потвора встигла вискочити із землі в цьому місці, інакше б вона вигулькнула б там, куди хлопець покотився.
Але він устиг звестися на ноги й ухопитися за край ступи, яку Марічка знову спрямувала до нього. Ступа тяжко злетіла на три метри над землею і помчала на схід. За якусь сотню кроків хлопець знову зіскочив на землю й побіг далі. Марічка вела ступу трохи ззаду й на безпечній висоті.