Мабуть, якийсь час спантеличений зникненням їжі хробак розмірковував своїми хробачими мізками: наздоганяти чи ні? Бо Лисий біг легко, й відчуття небезпеки його полишило. Та ненадовго, бо, видно, підземна тварюка вирішила спробувати ще раз.
Витягши на бігу з наплічника першу-ліпшу півневу жертву, він кинув її на кілька метрів перед собою, а сам ухопився за край ступи і знову злетів у небо. Він розрахував так, що ці миші й зайці для хробака — не їжа. Але якщо ніяк ту худобину не підгодовувати, вона швидко втратить інтерес до цих гонів. Пролетівши ще добру сотню кроків, Лисий попросив Марічку приземлитися й швидко заліз до неї в ступу. В нього з’явилася нова думка: летіти низько над землею і стукати по землі держалном самоносного рогача. Однак ступа летіти так низько відмовилася. Нічого не вдієш. Треба бігти далі.
І він побіг. Оббігав зарості, різко змінював напрямок руху і все ж відчував, що відстань між ним і переслідувачем стрімко скорочується. Коли небезпека була вже зовсім близько, Лисий замахав руками, й Марічка знову підлетіла. Він ухопився за край ступи, злетів разом з нею над землею, а на тому місці, де він щойно стояв, завирував пісок, і з нього знову вистромилася потворна голова хробака.
Лисий згадав усі слова, якими його називав Борода, й подумав, що той мав рацію, але виявився надто м’яким і поступливим. Страшно собі уявити, що було б, якби Марічка хоч на мить забарилася. А ступа ж теж не може літати цілий день! їй також потрібен відпочинок. І що він тоді робитиме?
Вони піднялися на добрий десяток метрів над землею, Лисий подивився на північний схід, де пролягав слід вовкулаків, але його ще не було видно. Зате він побачив таке, чого зовсім не сподівався побачити. Їм назустріч, хоч і трохи нижче — ближче до землі — летів великий птах. Його ще важко було як слід розгледіти, але це створіння Лисий упізнав би й у темряві. Шкода, що колись він пожалів Лішака, а була ж можливість раз і назавжди його позбутися.
— Марічко, швидко вниз! — гукнув він. — Я так не зможу стріляти!
— Куди стріляти? — злякано спитала вона.
— Як куди! В Лішака! Он, бачиш?
— То не Лішак, — з полегшенням розсміялася дівчинка. — То ж наш Сокіл! Він, певне, скучив за мною!
Це справді був півень! Тепер і Лисий ясно міг його роздивитися. Півень кращий за Лішака, але ж це все одно клопіт! Або він зараз сяде на ступу, і тій уже несила буде нести зразу трьох, або спуститься на землю й — ще гірше — стане здобиччю для хробака.
Ніби почувши першу частину його думки, Марічка знизилася, й Лисий знову побіг. А півень сів на край ступи, й та не виявила ніякого роздратування.
Пробігши добрих три сотні кроків, Лисий раптом здивовано помітив, що відчуття небезпеки не з’являється. Він зупинився, відхекуючись. Нічого. Лисий ліг на землю й приклав вухо до піску. Тихо. Це могло означати тільки одне: хробак зрозумів, що з нього знущаються, й вирішив більше в ці ігри не грати.
Лисий припускав, що так може статись. Але не уявляв, що це може статися так рано: на самому початку, першого ж дня.
Хоч як не хотілось, а він розвернувся й пішов назад, туди, де був хробак. Якщо, звичайно, той не повернувся на своє колишнє місце — далеко позаду, в серці чагарів.
Живіт звело раптово і дуже сильно. Лисий побіг. Але тепер ворог був надто близько. Хлопець замахав руками, гукаючи Марічку. Він краєм ока бачив, як півень злетів зі ступи, а вона помчала до нього, Лисого. Цього разу він також устиг ухопитися за край ступи й піднятися вгору, поки вискочив із землі хробак — високо, майже на весь свій зріст. Ще б трохи, і дістав би Лисого навіть у повітрі. Але не дістав.
А далі сталося непередбачуване. Описавши в повітрі широку дугу, Сокіл стрімко опустився на голову хробакові й почав дзьобом довбати його твердокам’яну голову. Хробак спробував скинути півня, намагався схопити своїми клешнями-лопатами, та все марно. Сокіл виявляв неймовірну спритність — то підскакував, то знову сідав на голову. Дзьоб у нього був хоч куди — міцний і сильний, та все одно він не міг пробити лобового панциря підземної потвори. Однак за ті дві хвилини, поки все це тривало, півень неабияк розлютив хробака. А потім розвернувся, переможно глянув на зачудовану Марічку, що висіла в ступі неподалік, розвернувся й злетів на землю.
Хробак, розкинувши хвилю піску, спробував на поверхні землі розвернутися й тут-таки наздогнати зухвальця, але з того нічого не вийшло. Сокіл бігав дуже швидко, ще й, коли треба, підскакував. Із тим він несамовито клекотав, верещав і квоктав. Лисий не витримав і розсміявся.
Нарешті хробак зрозумів, що так він півня не зловить, і пішов під землю. А Сокіл, розставивши крила, швидко побіг у напрямку сліду вовкулаків. Він біг по прямій, потужно відштовхуючись ногами, й Лисому стало страшно, що зараз вони птаха втратять. Але той знову врятувався, злетівши в небо за мить до появи хробака з-під землі. І ще раз Сокіл описав коло в повітрі й устиг двічі дзьобнути звіра в тім’я, поки той занурився під землю.
Сокіл кілька разів повторював це, і хробак, вочевидь, не на жарт розлючений, ошаліло переслідував його, щоразу наступаючи на ті самі граблі. Лисий і Марічка супроводжували їх у ступі, з неба спостерігаючи за відважним і кумедним півнем.
І от нарешті він опинився на шляху вовкулаків. Наближався вечір.
Зіронька
Далі все йшло добре. Принаймні спочатку. Замінивши втомленого півня, Лисий біг просікою, час від часу заскакуючи за особливо великі дерева й залишаючи на витоптаному колись вовкулаками шляху їжу-приманку.
Хробак чув запах, хапав мишу й іще більше злостивився, бо того було дуже мало, не на те він розраховував, так багато сил і часу віддаючи цій гонитві.
Далі знову біг півень, хоч цього разу йому це давалося вже зовсім важко.
Нарешті Лисому стало шкода Сокола. Той був уже зовсім знесилений. Ось він розправив крила, спробував злетіти, не вийшло. Мабуть, хробак був уже зовсім близько, бо півень відчайдушно підскочив, замахав крилами… А крила його вже не тримали. І добре, що Марічка відчула цю небезпеку раніше, ніж Лисий. Вона вилетіла з-за дерев на ступі й полетіла вслід півневі просто над землею, пролетіла над ним, і птах, відчайдушно підскочивши, впав на край ступи. Коли Марічка різко повела ступу вгору, Сокіл втратив рівновагу й ледь не впав на голову хробакові, що саме вискочив із-під землі. На щастя, він нічого не бачив, бо якби змахнув клешнею, то міг би збити на землю ступу разом з півнем та Марічкою.
Цього разу присутність півня ступі зовсім не сподобалася. Вона смикалася й тремтіла. Втім, можливо, просто втомилася. Ще мить, і вона впаде на шлях вовкулаків, і від її гупання хробак здригнеться й кинеться вперед, а вони, безпорадні, в перевернутій ступі, стануть легкою здобиччю.
Лисий вискочив на просіку й щодуху побіг уперед, далі, далі, подалі від хробака, хоча й розумів, як це безглуздо й безперспективно. В останню мить він устиг відскочити за потужний стовбур віковічного дуба, що ріс на узбіччі.
А найгірше було попереду: ніч. Лисий був уже дуже втомлений, а півні вночі сплять, навіть такі великі, як їхній Сокіл. А чи сплять уночі хробаки, чи розуміють вони, що таке ніч і чи сплять вони взагалі — цього ніхто не знав.
Мурахи — сплять, а комарі — не сплять. Хробак — теж комаха. Але комахи бувають різні. Тим більше, такі велетенські. Люди теж бувають різні, але здебільшого вони сплять уночі. А якщо не сплять, то наступного дня з них ніякої роботи. «В одному лісі — два ліси, — казав колись їхній сільський Інженер. — Один живе вночі, другий удень. Людині вночі в лісі нічого робити. Тільки спати, якщо є безпечне місце. Хоча його там і немає».
У лісі снилися Лисому страшні сни. Поки йому щастило. Але скільки він знав людей, які лишилися на ніч у лісі й більше ніколи не повернулися додому! Хоч Мишу згадати. А скільки було до нього!
Але ж спати на високому розлогому дубі й бігти темним слідом вовкулаків — це зовсім різні речі. Небезпека помножується неміряно. Втім, Лисий знав, що коли знадобиться, гнатиме хробака цілу ніч.