— Та я вже й сам, схоже, знайомий з ним… — невпевнено сперечався мисливець, однак не дуже наполягав.
Звісно, був іще півень. Чи то пак Сокіл. Він, як пояснювала Марічка, просто чув, як під землею хробак проламується крізь коріння. Можливо. Сокіл принаймні — через Марічку — підтвердив припущення Лисого, що хробак на просіці й розвернутися не може, оскільки коріння дерев, що раніше стояли на шляху вовкулаків, — мертве, тому його проламувати легше, ніж живе коріння дерев обабіч шляху.
Це було схоже на правду. Тоді виникала проблема Чати. Чи вдасться провести хробака в обхід? Скільки згадував, Лисий не міг твердо сказати, чи були там якісь великі галявини, чи ні. А вони ж не просто мають бути великі. Це б мусив бути такий ланцюг — щоб одна галявина переходила в іншу, щоб хробакові було хоч і не дуже зручно, та все ж і не нездоланно.
Лисий страшенно картав себе щоразу, коли з’ясовувалося, що він чогось не передбачив.
На додачу до всього, зранку підніс несподіванку півень.
— Він каже, що втомився й більше підставлятися хробакові не буде, — пояснила птахову позицію Марічка.
А саме вранці Лисий на птаха дуже розраховував, бо хотів полетіти вперед і розвідати шлях для обходу. Тепер виходило, що цього зробити неможливо. Послати Лелю? А як же він без ступи? От якби було дві ступи…
— Лелю, — він зазирнув їй глибоко в очі.
В її очах з’явився страх. Вона зрозуміла, чого він хоче, але це означало залишити його тут самого. Ну, не самого, звісно, але ж без неї. Це означало… От у тому ж і річ, що невідомо, що це означало. Але вона розуміла, що ради немає. Вона поставила рогач у ступу, залізла сама й швидко, не прощаючись, злетіла в небо.
— Куди це вона? — спитав Опенько.
— Не закудикуйте, дядьку, — відповів Лисий. — Скоро повернеться. Знаєте що… Треба чогось уполювати. Якогось м’яса. Впораєтеся сам?
Опенько помовчав, потім сказав:
— Якщо буде що, то впораюся, звісно. А як нічого не здибаю…
— Будь-що, — наполягав Лисий. — Хоч пацюків.
— Хе-хе, — засумнівався Опенько. — Пацюків якраз найважче вполювати.
Як і Леля, він розвернувся й пішов у ліс, не попрощавшись. Це добре, подумав Лисий. Прощання — погана прикмета. Втім… Он Миша пішов з дому не прощаючись, і що? Але хлопець відігнав від себе ці думки. Був майже переконаний, що зробив усе правильно, але на душі було тяжко і млосно. Леля полетіла, а він лишився. Без сил і впевненості в собі.
Останній перегін
Покладатися можна було тільки на Марічку. А вона ж іще така мала! І нічого не боїться. Це найгірше. Ліпше боягузкою була б. Вони з Лелею тоді б не так за неї боялися. Та хоч би ступа була!..
Ранок випав хмарний. Якщо піде дощ, буде важче. Бігти по слизькому — хробак одразу матиме перевагу. А вони й так ледь-ледь давали собі раду з ним. Ще тільки початок дня, ще й не біг, а ноги вже гудуть і не слухаються. І Лелі немає. І Опенько пішов у ліс. І півень вередує. Зовсім кепсько на душі.
Лисий вирушив на слід вовкулаків. І не дійшов. Хробак чатував на нього у видолинку, під кущами верболозу. Якби попереду йшов хтось інший, вже пропав би. Лисий відчув небезпеку, але не зразу впізнав її. Просто до всіх прикрощів додалося ще щось, невиразне й огидне. А коли живіт звело передчуттям, кинувся бігти, петляючи між деревами й репетуючи на весь ліс:
— Марічко! На дерево! Негайно!
Потім живіт попустило, він зрозумів, що відірвався, і став чекати. Одначе хробак не наближався. Десь, мабуть, заплутався в корінні. І Лисому стало страшно, що він усе змарнував. Тепер підземна потвора не зможе виплутатися й там і здохне під землею з голоду. І тоді все марно — всі сподівання й зусилля.
Коли згадував упродовж року свою з дітьми мандрівку минулого літа, завжди дивувався: стільки було страху й небезпек, а ніщо не викликало такого жаху й огиди, як спогади про цього хробака. Точніше, не про цього, а про першого, якого йому цілком випадково вдалося важко поранити. А тоді з-під землі виник другий хробак (чи друга?) і почав пожирати першого (чи першу?). Щось у цих тварюках було таке бридке й неприродне, що Лисий навіть здивувався: треба ж таке! Пожалів хробака.
Молода сосна за кілька кроків від нього крекнула, затрусилася й повільно впала на сусідній клен. Той не витримав, і обидва дерева, обнявшись, гепнулися на землю, підім’явши під себе густий підлісок.
Лисий знову побіг.
— Марічко! Де ти? — закричав він щосили.
— Я тут, — пролунало над головою, зосім поруч.
— Піднімися вище. Коли я добряче відбіжу, тоді спускайся. Але близько не підходь! Я виведу його знову на дорогу.
— Гаразд, — спокійно погодилася мала. — Тільки не заблукай. Ти зараз не туди біжиш.
Це він і сам знав. Просто шукав такий шлях, аби хробакові лишалася хоч якась можливість продертися.
Коли вибіг на шлях вовкулаків, уже падав з ніг. Пробіг із сотню кроків у напрямку земляного Чати й стишив біг. Мимоволі підвів очі, шукаючи малу в небі, й побачив, що до них по небу мчить якось непрямо, перекособочено, великий сірий птах. Лисий упізнав цього птаха. Скільки вже разів він ставав їм на заваді! А Марічка була там одна.
І Лисий допомогти їй зараз нічим не міг. І ніхто не міг. Лелі не було, Опенько ходив десь у лісі й, швидше за все, нічого того не бачив, а де подівся бунтівний Сокіл, ніхто не знав. Та й не міг цей півень битися з лішаком. Могло б допомогти сонце — Лисий пам’ятав, як боявся лішак сонячного світла. Але день був пасмурний і набурмосений.
Він різко звернув до лісу, де хробака мало загальмувати коріння дерев. Але цей маневр підземній потворі вже був знайомий. Тож вона вискочила з-під землі саме там, куди хлопець щойно завернув. Він спробував оббігти зліва, за потилицею хробака, але далася взнаки втома. Ноги не послухалися так, як слід було. Хробак змахнув клешнею і збив Лисого з ніг. Він іще встиг побачити над собою хітинову маску, яка, здавалося, переможно усміхалась. А потім — нелюдський біль. І запала темрява.
Вчора
Нарешті Лисому стало шкода Сокола. Той був уже зовсім знесилений. Мабуть, хробак був уже зовсім близько, бо півень відчайдушно підскочив, замахав крилами… А крила його вже не тримали. І добре, що Марічка відчула цю небезпеку раніше, ніж Лисий. Вона вилетіла з-за дерев на ступі й полетіла за півнем просто над землею, пролетіла над ним, птах відчайдушно підскочив і впав на край ступи. Коли Марічка різко повела ступу вгору, Сокіл втратив рівновагу й ледь не звалився на голову хробакові, що саме вискочив із-під землі. На щастя, той нічого не бачив, бо якби змахнув клешнею, то міг би збити на землю ступу разом із півнем і Марічкою.
Цього разу присутність півня ступі зовсім не сподобалася. Вона смикалася й тремтіла. Ще мить — і впаде на шлях вовкулаків, і від її гупання хробак здригнеться й кинеться вперед, а вони, безпорадні в перевернутій ступі, стануть легкою здобиччю.
Лисий вискочив на просіку й щодуху побіг уперед, далі, далі, подалі від хробака, хоча й розумів, як це безглуздо й безнадійно. Все одно наздожене. Зліва стояв великий дуб. Його коріння хробак точно здолати не зможе. Лисий уже зробив крок ліворуч, як раптом побачив те, чого бути не могло. Назустріч йому летіла ступа.
Їй там — попереду — геть нізвідки було взятися. Вона була позаду: Марічка щойно винесла в ній півня до лісу. Навіть якби вона, не приземляючись, викинула півня й помчала вперед, лісом, аби потім повернутися над слідом вовкулаків, вона б не встигла так далеко залетіти. Ніби відчувши небезпеку, яка їй загрожує, Лисий прискорив біг, хоч це й здавалося неможливим. Але дивитися весь час угору не можна. Тут на дорозі є стільки всього, через що можна перечепитися! І бугристе коріння, і молоді потворні кущики, і просто гілляки, відламані колись вітром з довколишніх дерев… Він глянув угору тільки тоді, коли вже далі тікати було б зовсім нерозсудливо.
У ступі була… Леля. Дивуватися ніколи, тож Лисий підстрибнув, схопився за край ступи, яка відчайдушно сіпнулась і рвонулася вгору, та піднятися не змогла. Так і полетіли вони назад, назустріч хробакові. Навіть не бачили, а тільки почули, як він відвалив купу землі й виткнувся на світ, люто заскреготівши зубами.