Лисий відпустив руки й швидко забіг за дерева. За мить там же приземлилася й ступа з Лелею.
— Як ти встигла? — спитав він.
— Я думала, ти взагалі здивуєшся, що я з’явилася, — відповіла вона.
— Так і дивуюся ж!
Леля якось дивно усміхнулася — недовірливо, чи що.
— Де всі? — несподівано поцікавилася вона.
— Ти мене питаєш?!
Леля розсміялася. Потім подивилася в небо. Лисий мимоволі простежив за її поглядом і отетерів. З-поміж крон спускалася ступа, в якій сиділа… Леля. Він зиркнув на Лелю, яка стояла поруч, на ступу в неї за спиною… І аж тоді все зрозумів.
— Коли ти полетіла туди?
— Мабуть, завтра вранці.
Приземлилася друга Леля. Ні, вона була та сама. Тільки… Вона вистрибнула зі ступи й зупинилася за три кроки від першої Лелі. Дівчата дивились одна на одну, і Лисому щось у цих переглядинах не сподобалося. Якби він зустрів себе, було б цікаво. Розпитав би… Про що? Що б він такого знав, чого я сам не знаю? Справді, говорити не було би про що.
Лелі й не говорили. Тільки мовчки дивилися в очі одна одній, і ніби міцна невидима нитка напнулася між їхніми обличчями — напнулася так, що от-от лусне, і тоді вже почнеться.
— Де Марічка? — втрутився Лисий в їхню німу розмову.
— Там, — кивнула друга Леля самим підборіддям, не відводячи погляду.
— А Опенько?
— З нею.
— То летіть принесіть їх. Чого так стояти.
Лелі не ворухнулися. Однак Лисий помітив, що кожне його звернення дівчат дратує. Особливо останнє. Чому б то? Він здогадувався, але вирішив перевірити.
— Ви що, так і будете тут стояти?
І знов ображено сіпнулися підборіддя.
— Лелю, годі витріщатися! Лети по Марічку й Опенька! — вже суворо сказав він.
І це подіяло. Не втрачаючи напнутої між обличчями нитки, не ослаблюючи й не напинаючи її ще дужче, дівчата полізли в ступи. Хоч би вони по дорозі не повбивали одна одну, та й ступи не побили б!
Вони злетіли одночасно. Одночасно піднялися вгору. Одночасно опустили мітли й з однією швидкістю помчали на південь. А дорогу ж знає тільки одна, здивовано подумав Лисий. Він навіть про хробака на якісь хвилини забув, міркуючи про так багато дивних речей, що трапилися за такий короткий час. По-перше, приліт Лелі. Ясна річ, якщо вона вирушить до того дивовижного проходу крізь ліщину завтра вранці, то нині він про це знати не може. Власне, в тому й задум був. Однак тепер він уже не був такий впевнений у правильності цього задуму.
Адже якщо Леля мусить завтра вранці летіти, то користі з цього зашморгу часу небагато. Він собі якось інакше все це уявляв. Власне, ніяк не уявляв. Або принаймні неправильно.
Але найбільше вразила його поведінка Лель. Тобто Лелі. Тобто обох Лель. Бо їх же дві. Хіба ж може бути одна людина, якщо їх дві? Тут він уже заплутався. Та й грець із ним, із тим, як їх чи її називати. Чому вони так ненавидять одна одну? Оце питання.
Ну, до нього ми ще повернемося, підбив Лисий підсумок своїх міркувань, хоч і усвідомлював, що це ніякий не підсумок, він посто вирішив не думати про те, чого не може вирішити.
Незабаром повернулися дві ступи (втім, це була одна й та сама ступа, тільки у двох примірниках). Повернення їх було не таким одночасним і струнким, як відліт. Причиною вочевидь було те, що вага Марічки й Опенька — різна. Одній ступі було легше, ніж другій. До того ж стрій ступ дещо ламав півень, що летів нижче, наздогнати своїх дубових провідниць він не міг, хоча й відчайдушно махав крилами.
Настрій у всіх прибулих був препаскудний. Півень був захеканий і виснажений цілоденною гонитвою по землі й щойно здійсненим перельотом на швидкість. Опенько крутив головою, дивлячись то на одну Лелю, то на другу, ніби відшуковував відмінності. Марічка була зосереджена й нещасна. А Леля — що одна, що друга — була люта й непримиренна. Якби зараз їй під руку трапився хоча б і хробак — мокре місце від нього б лишилося.
Починало сутеніти. Щоб якось відволікти увагу від тієї незрозумілої ненависті, Лисий пішов на вовкулачий шлях, кинувши через плече:
— Марічко, лети наді мною. Хробак уже такий голодний і злий, що…
— Стій! — сказала Леля. Котра з них, він не бачив, а за голосом розрізнити неможливо.
— Що? — озирнувся він.
— Ти з глузду з’їхав? — суворо мовила та, що стояла ближче. — Темно вже. Зараз перечепишся через кореневище — і все.
— Це тут темно. На шляху ще добре видно. — Друга Леля ступила два кроки вперед і стала на такій самій відстані від Лисого.
— Тебе не спитали, — не глянувши на неї, відрубала перша.
— Між іншим, не спитали й тебе. Він взагалі з Марічкою розмовляв.
— Тихо!!! — різко урвав їх Лисий. — Що відбувається? Про що ти?
Обидві Лелі ні пари з уст.
Він розвернувся й пішов. Марічка полізла в ступу, мить повагавшись, у яку саме лізти.
Куди поділася Марічка?
Хробак пантрував на нього далеко від шляху вовкулаків. Лисий здогадався про це, побачивши повалену зовсім живу й зелену сосну. І щойно зрозумів це, як стрімко навалилося відчуття небезпеки. Він біг добрих півгодини, петляючи між дерев, роблячи кола й зиґзаґи, виснажуючи хробака — і себе, звісно. Але тут, у лісі, він мав перевагу. Йому не треба було долати коріння.
Потім відчуття небезпеки стало якимось іншим: не таким гострим, але постійно присутнім. І він збагнув, що це хробак зарився глибше. Тепер він міг не крутитися як черв’як між коренями, а рухатися прямо. І тепер уже він мав перевагу, тепер швидше він міг виснажити Лисого, ніж навпаки. Треба було припиняти гонитву. То більше, що стало вже дуже темно.
Він вибіг на відкрите місце й підняв руки. Пробіг через усю галявину, а мала так і не з’явилася. Не інакше, як загубила його в сутінках. Небо світліше, ніж земля.
— Марічко-о-о! — гукнув він на бігу.
Без відповіді.
— Марічко-о-о!
Так само.
Мабуть, і хробак почув його розпачливий голос, бо раптом відчуття небезпеки почало наростати. Лисий різко звернув у підлісок, маючи на меті єдине старе дерево — дуб, що самотньо стояв у шанобливому оточенні молодого підліску. Хлопець устиг підбігти до дуба й з розгону підстрибнути, вхопившись обома руками за велику, майже горизонтальну гілку. Саме те, що це було з розгону, допомогло йому й ногами обхопити гілляку. Але вже вилізти на неї верхи в нього не було ні сил, ні часу.
Хробак вилетів з-під землі, мов булька з-під води. Якби це було якраз під гілкою, на якій гусінню висів Лисий, він потрапив би просто в обійми твердих і гострих клешнів. А так вони лиш дряпонули по твердій старій корі, залишивши на ній глибокі рани — аж до деревини. Потім хробак упав на землю, підім’явши під себе молоденькі деревця, й завмер — чи то заснув, чи то прислухався.
Дотягнутися до Лисого він міг і без особливого напруження. Лисий намагався дихати якомога тихіше, хоч і розумів, що довго він так не провисить, бо ж тримався тільки на пальцях. Гілляка була товста. Рятувало тільки те, що кора була стара, з великими міцними ребрами на поверхні. За них хлопець і тримався. Ноги охоплювали гілку ближче до стовбура. І від того, що він знав: пальці незабаром заніміють, здавалося, що вони вже почали німіти.
Допомоги чекати не було звідки. Вже пізній вечір. Навіть якщо його шукають, то знайти ніяк не зможуть. Хіба що він почне галасувати. Але галасувати йому якраз і не можна. Отже, треба покладатися тільки на себе. Скажімо, зіграти в терплячку — хто кого перетерпить.
Безглузда гра за таких умов. Хробак зручно лежить на матраці з підліску, а він незручно висить, ще й не має права видавати будь-яких звуків. Другий можливий шлях — зіскочити й швиденько оббігти навколо дерева. Мовчки зіскочити не вдасться. А хробак — ось він. Яким він може бути спритним на поверхні землі, Лисий добре пам’ятав. Третій шлях — чекати, щоб хробака щось відволікло бодай на хвилину. Чекати, звісно, можна довго. Можна й не дочекатися.