Він не раз ночував у лісі на дереві. Здебільшого на гіллі дубів. І там комарі не дуже йому дошкуляли. Та й умів він на них не зважати: головне — це не намагатися вбити якомога більше. Посмокчуть крові й відчепляться. Але зараз терпіти їх не було сил. Вони, схоже, позліталися з усього лісу. На руках і спітнілому обличчі їх були, мабуть, сотні. Свербіж був такий, що вити хотілося. Але вити якраз і не можна. Та й бити їх не було як. Лисий притулився щокою до дубової кори. Трохи допомогло, але зразу ж захотілося люто потертися шкірою об шорстку гілку. Він цього не зробив, але таке рішення змусило напружити всю волю.
Лисий почувався втомленим, загубленим і самотнім.
Перекособочений птах
Коли Марічка відлітала слідом за Лисим, починався скандал. Вона хотіла б лишитися й заспокоїти сестру, якої тепер стало дві. Але не розуміла, чого вона свариться між собою, тож відчувала, що допомогти не зможе.
Небо на заході червоніло — завтра буде хмарний день. Можливо, навіть дощ. Він не зашкодить хробакові, а от людині бігти буде важче. Добре, що Лесик вирішив частину шляху пройти сьогодні. І чого було з нею не порадитися щодо перетворення Лелі на дві? Ясно ж, що нічого доброго з того бути не могло. Ні, вони дорослі. Ніколи з дитиною не порадяться. Ніби краще знають. А насправді дорослі ніколи краще не знають. Тільки сила у них є. Якби в дітей була сила, слухалися б ті дорослі малих у всьому.
Он і Лесик не знає, в чому річ, чому Леля така лиха на себе саму. Іде, плечі опустив. Теж переживає. А що він може зробити тепер? Ото зразу треба було з нею, Марічкою, порадитися.
Там, унизу, зовсім сутінки. Хоч би в яку халепу не втрапив! Ось він зупинився. Й раптом побіг ліворуч. Що сталося? Лесик петляв між дерев,
Марічка не могла зрозуміти, від кого він тікає, бо бачила, що він не женеться за кимось, а саме тікає. І звідки в нього ще беруться сили? Цілий день бігає. У неї вже ноги відвалилися б. Хоч би не загубити його: під деревами зовсім темно. Вона намагалася не відставати.
Але от якоїсь миті по ній ніби пробігла тінь. Наче щось затулило її від усе ще досить світлого неба на заході. Марічка озирнулася, та це, звісно, здалося. Хто б то міг тут літати?
Найгірше було те, що насправді вона зразу здогадалася, чия тінь могла ковзнути по ній. Їй стало страшно. Вона ще раз роззирнулася навколо, та нікого й нічого не помітила. Тоді почала знову шукати очима Лесика… і не знайшла. Куди він міг побігти? Куди завгодно. Хоч туди — під дерева, хоч у ті зарості ліщини, хоч і назад повернути. Марічка різко збільшила швидкість і враз почула за спиною шурхіт крил.
Вона озирнулась і встигла побачити, як величезний чорний птах ковзнув під дерево й зник з очей. Вона пильно дивилася над верхівками дерев, звідки він вигулькне знову, та нічого не видивилася. Щоб Лішак — а Марічка була переконана, що це саме він, — не заскочив її зненацька, дівчинка піднялася вище в небо й далі летіла над лісом, видивляючись Лесика й водночас пильнуючи, де знову з’явиться сова.
Лішак випірнув просто з-під ступи. Торкнутися її він не міг, тож намагався вихопити з Маріччиних рук мітлу. Свого часу мітла вберегла Лисого від стріл, тож і тут не зрадила себе — в останню мить сіпнулася вбік, ступа різко змінила напрямок руху, й Марічка боляче вдарилася піборіддям об дерев’яний край.
Дівчинка була в розпачі: тут треба шукати Лесика, допомагати йому, а вона сама в такій халепі! І ніякої зброї, крім невеликого ножа, в неї нема. А що тут ніж зарадить! Був би на її місці Петрусь, о, тоді б Лішакові було непереливки. Петрусь як метнув би в нього ножа — тільки пір’я полетіло б. Марічка так не вміє. Вона вже знала, що ні ступі, ні мітлі шкоди Лішак не завдасть. Єдине, що він може зробити, це вихопити її, Марічку, зі ступи. Отже, треба не дати йому наблизитися непомітно.
Дівчинка піднялася ще вище в небо й пильно роззиралася. Сова знову зникла під кронами дерев, і звідки з’явиться цього разу, передбачити важко. «Нічого він мені не зробить, — заспокоювала себе Марічка. — Не дай мене образити!» — Вона погладила ступу.
Ступа зрозуміла її, але, схоже, не так, як Марічка хотіла. Вона розвернулася й швидко полетіла геть — і зовсім не в тому напрямку, де варто було шукати Лисого.
Військово-повітряні сили
Сокола залишили спати під захистом Опенька, який, схоже, так і не отямився від появи другої Лелі, тож був радий залишитися в лісі, хай навіть і з півнем.
— Добра моя тваринко, — одночасно промовили обидві Лелі, — давай знайдемо Лисого.
Ступи піднялися над землею і зникли в темному небі.
— Як же я сама не здогадалася! — розпачливо прозвучало їм навздогін.
Вони летіли мовчки, однаковими курсами, не віддаляючись одна від одної і не наближаючись. Рівно два кроки відстані. За кілька хвилин ступи пішли вниз і зависли над невеличкою галявиною.
Щось роздивитися внизу було неможливо. Але сморід стояв такий, що навіть за кілька метрів від землі дихати було майже неможливо. Цей сморід Леля впізнала — обидві Лелі. Його ні з чим не можна було сплутати. Отже, десь там під ними лежав хробак.
— Лесику! — погукали вони в один голос.
Звісно, Лисий їх почув і навіть побачив силует ступи на тлі нічного неба, але відповісти не міг. Він знав, що треба подати якийсь сигнал, але в тому стані, в якому він перебував, зробити цього не міг — ні поворушитися, ні голосу подати. Але вона все одно не полетить, доки не з’ясує, чи він тут є. Тільки б не опустилася прямо хробакові в зуби. Ні, не опуститься.
— Приготуйся, — одночасно крикнули обидві Лелі й, тримаючи правими руками мітлу, лівими зняли з плеча арбалет і, не дуже цілячись, вистрілили в центр галявини. Якщо Лисий тут, то вже аж ніяк не посередині відкритого простору. В цьому Леля була переконана.
А далі були неймовірно огидні звуки — щось заскреготіло, загарчало, вдарило зі страшною силою об землю. Леля швидше здогадалася, ніж побачила, як звився обурений хробак, ставши на хвіст майже на повен свій зріст, як упав він на землю, схопивши щелепами й перегризши стріли. Більше нічого Леля не чула.
— Лесику, ти тут? — знову пролунали водночас два однаковісінькі голоси.
Замість відповіді з-під старезного дуба, який уже змогли розрізняти очі, звиклі до темряви, ніби щось блимнуло. Кресало, здогадалася дівчина.
— Ми не зможемо його забрати, — сказала одна до другої.
— Без тебе знаю, — відрізала друга.
— Лети до Марічки, віддай їй ступу. Хай летить сюди замість тебе.
— Ще чого. Тут десь Лішак.
— Злякалася? — в’їдливо спитала перша.
— Так, за Марічку. Бо ти про неї не подумала.
— У тебе є інші думки?
— Сама лети.
Лисий усе це чув, стоячи за деревом, і якби його не так сильно лякало те, що відбувалося між двома Лелями, він би, мабуть, розсміявся. Але було не до сміху.
— Гаразд, — сказала одна з них. — Я полечу. Зараз. А ти — завтра.
Тінь ступи промайнула між кронами дерев і розчинилася в темряві. Ще за мить почувся шурхіт хітинових пластин. Хробак, схоже, пішов під землю. Він спить уночі. Тепер, коли вже Лисий устиг зіскочити з гілки й просто стояв під деревом, можна було не поспішати. Головне, щоб хробак заснув. Бо якщо він уночі розвернеться й піде геть, піде туди, звідки прийшов… Тоді все зроблене — марно. Марно… Вдруге його вже не приведеш. Він багато чого навчився за ці дні. Розрахунок може бути тільки на одне: що він зараз засліплений люттю, що голод не дасть йому просто так усе кинути.
Та й те, що він сховався під землю, ще нічого не означало. Глибоко? Далеко? Ніхто не знав. Відчуття небезпеки не полишало, тож він, схоже, недалеко. Просто так походжати й шуміти не варто.
— Лесику, ти як? — долинув до нього ледь чутний шепіт.
— Усе гаразд, — так само не голосніше за шелест листя відповів він. — Зачекаймо трохи.
— Ага.
Добре було так мовчати й відчувати одне одного поруч. Ліс стояв тихий, як і вони самі, десь під землею вовтузився хробак, але вони цього також не чули — тільки здогадувалися. Небо, мабуть, затягли хмари. Жодного місячного промінчика, жодної зірочки.