Аж ось відчувся швидкий легкий вітерець — прилетіла Марічка.
— Облети навколо того дерева, — пошепки сказала їй Леля. — Там Лесик.
За мить пролунав хрускіт, згори посипалися на Лисого торішні жолуді й дрібне гілля. Потім трохи далі. Потім з іншого боку. Дерева, мабуть, спліталися кронами, в такому мороці знайти місце для приземлення було важко.
Лисий витяг кресало, запалив шматочок гноту.
— Бачиш вогник? — спитала Леля малу.
— Нічого не бачу.
— А мене?
— Тебе бачу.
— То лети до мене… Дивися туди… Тепер бачиш?
— Бачу.
За мить Марічка випірнула в ступі з-під крислатого дубового гілля. Лисий швидко заскочив у ступу, й вони вилетіли до Лелі.
Друга Леля з Опеньком та півнем місця собі не знаходили в очікуванні. Коли до них із темряви припливли дві ступи, полегшення було таке, ніби після місяця догців раптом визирнуло сонце. Втім, до справжнього сонця було ще далеко.
Глупа ніч
Рівно опівночі прокинувся Сокіл і голосно закричав на весь ліс.
— Що сталося? — спитав спросоння Лисий.
— Нічого, — відповіла чистим голосом Марічка. У неї завжди — навіть серед ночі — голосочок був чистий і дзвінкий. — Просто в середині ночі всі півні співають.
— Ага, і розповідають цілому лісу, де вони сховалися, — невдоволено буркнув Лисий.
Спати хотілося немилосердно. Давалася взнаки вчорашня втома. Але заснути, щоб через годину вставати, — це було б нерозумно. Та й знав він добре, що тепер уже не засне.
— Лягайте, дядьку, спати. Я вже все одно не засну.
Леля і Леля спали на різних деревах. Весь вечір вони сиділи набурмосені, й Лисий уже не міг дочекатися ранку, коли знову залишиться одна Леля. Ліс був гихий. Опенько на розвилці гілок по інший бік дерева зітхав і крутився. Не спав. Дівчата після крику півня теж заснули. І півень спав. Власне, він і не прокидався: так собі, прокричав крізь сон, та й усе.
— Спіть, дядьку! Завтра дуже важкий день, — тихенько промовив Лисий.
— Ага, — з готовністю відповів Опенько. — Це якщо сьогоднішній вважати легким, чи як?
— Думаю, буде важче. Треба його провести повз земляного Чату. Не уявляю, чим усе це скінчиться.
— Отож-бо й воно, — зітхнув Опенько. — Чогось я від самого початку думав, що ти не уявляєш, чим воно все закінчиться…
Лисий промовчав, а мисливець, видно, мав настрій побалакати.
— От був би порадився вчора… Чи то пак завтра… Де ж це бачено — ділити дівчину на дві. Воно й те… Молодий ти ще, жінок не знаєш. А ясно ж було, що не вживуться вони поруч…
— Хочете сказати, дядьку, ніби знаєте, чому вони чубляться?
— Ясна річ, знаю, — відповів Опенько. — Через тебе чубляться. Чого ж тут не знати. Ти один, а їх двоє. Тут іншої причини й не треба.
— Так де ж їх двоє! — не витримав Лисий. Він ледь не закричав: — Одна вона, розумієте! Одна!
— Це я розумію. — Мисливця неможливо було вивести з себе. — Але ж двоє. Хоч і одна. Немов навпіл розрубана. Ти думав, їх буде просто дві — з однієї? Ні, Лисий, ні. Це одна, тільки розрубана. А людину ділити надвоє не можна. Ніяк не можна. Хоч Івася, царство йому небесне, згадай. Хоч Пластуна… Розділені були люди. Розірвані. Людина мусить бути цілою. Чоловік не ділитися повинен, а подвоюватися. Тоді й третя людина з’явиться.
— Це ви про що? — здивувався Лисий такій несподіваній зміні теми.
— Та про що ж, як не про вас. Це все я про вас. Я й думаю тепер тільки про вас. Одружуватися вам треба.
— Ви про це весь час думаєте?
— Не тільки про це, хлопче. Просто про вас. Ну, і про себе, звісно. Хто ж про себе не думає. Але я що… Я своє життя прожив… А ви…
— А що ми? Ви про нас не турбуйтеся.
— Та якби ж!.. Я ще пам’ятаю, коли в селі курява стояла — діти гралися на вулиці. І все було ясно: жити нам і жити. А тепер — ну народився хлопчик у Бороди. Це дуже добре. Дуже добре. Але виросте він — і що? Навіть одружитися нема з ким. Не з Помидорою ж… Знаєш, скільки їй тоді вже років буде?.. Якщо у нас не буде дітей — і ми не потрібні. А хто ж їх народжуватиме? Я, чи що? А ви молоді… Он яка дівка в тебе! Таких більше немає.
— Так, дядьку Опеньку, — сердито урвав Лисий, але старий його перебив.
— Що ти мені, сивому, такаєш! Слухай краще. Тут щодень важить. Нас ліс із’їсть, якщо не будемо розмножуватися. Ви вже не малі діти, розумієте, що до чого. Ціле село чекає, коли твоя Леля народить. Це ж яка дитиночка у вас може бути!.. Ох яка! А ви…
Лисий промовчав. Звісно, в Опенькових словах була правда, яку він добре розумів. От тільки… Тепер уже в них правди не було. От промовив старий і все. Наче не він, Лисий, тепер вирішує, а Опенько.
А ще Лисого не полишало відчуття, ніби все це йому колись снилося. Він немовби вже раз переживав цей розпач, коли стороннє втручання раптом зробило неможливим те, що здавалося таким однозначним, чому ніщо не могло перешкодити. Намагався зачепитися за несподіваний і непевний спогад — і не зміг.
— На ваш, дядьку, язик, і Борода цвяха не викує, — кинув він спересердя. — Ні щоб спати й не молоти дурниць!
— Ох-ох-ох! — як і на початку розмови, зітхнув Опенько. — Ти, звісно, хлопець розумний… Та все ж інколи треба прислухатися до того, що старі люди кажуть.
А до Лисого повернулося відчуття самотності. Ось вони — поруч — дві Лелі. Одна й та сама, а дві. Поруч. І такі недосяжні. І після того, що сказав Опенько, ще недосяжніші.
Але багато про це думати він не міг. Була нагальніша проблема. Лішак. Лисий був упевнений, що негідник десь тут, поблизу, що він тільки й чекає, коли вони заснуть. Лисий до світання прислухався і вдивлявся в глупу ніч: чи не світяться звідкілясь два великі ока. Однак ця ніч була така темна, що, мабуть, якби й були поруч ці очі, їх усе одно помітити було б неможливо.
Вранішнє світло на темні діла
Вони стояли за два кроки одна від одної, очі в очі, й мовчали. Ввечері так хотілося, щоб вони помовчали, а нині Лисий півжиття віддав би, тільки б вони заговорили. Це тривало вже цілу вічність, слід було планувати день, іти до хробака, а вони…
— Лелю, — спробував він прорватися крізь цю мовчанку.
Навіть оком не повела. Він перевів погляд на Марічку. Та похитала головою: не втручайся, мовляв. Лисий розвернувся до Опенька.
— Дядьку Опеньку, ви могли б піти встрелити якогось м’яса? Упораєтеся сам?
Той мовчки розвернувся й пішов. А Марічка наблизилася й притулилася злякано до Лисого.
— Вона вирішує, кому летіти, — ледь чутно сказала мала.
— А яка різниця? — легковажно здивувався Лисий.
— Велика, — сумно відповіла Марічка.
Часу на ці страждання не було. Лисий нахилився й підняв із землі два торішні жолуді. Один був у кашкетику, а другий — без. Він затиснув їх у кулаках і простягнув Лелі.
— Кому в кашкетику, та й летить, — твердо сказав він.
Лелі одночасно простягнули праву руку до його правої руки, не відводячи погляду одна від одної.
Лисий спересердя кинув жолуді на землю. Тоді взяв стрілу, взяв за руку Лелю, що стояла ліворуч від нього, — просто так було зручніше, бо стріла була в правиці, затиснув її кулачок над наконечником.
— Чия рука остання, та й летить.
Леля спробувала розправити кисть, але він міцно притискав її руку до стріли. Й вона змирилася. Тієї миті, як її рука перестала опиратися його руці, друга Леля обхопила долонею стрілу над кулачком, і досі стиснутим рукою Лисого.
— Чому в тебе кров на обличчі? — спитала його дівчина, легко вивільнила свою долоню й перехопила стрілу вище.
— Немає в нього ніякої крові, — відповіла та, що стояла навпроти неї. Вона перенесла руку вище й сховала в ній пір’я.
— Є в нього кров на щоці, — переможно промовила Леля, що стояла зліва від Лисого. Вільною рукою вона повернула обличчя хлопця до свого віддзеркалення.