— Це він бив комарів, — убитим голосом пояснила друга Леля, кулачок якої виявився горішнім. Жодної пір’їночки навіть не визирало з-поміж її пальців.
І Лисий згадав, що ввечері він притиснувся цією щокою до дубової кори.
Не глянувши Лисому в очі, друга Леля розвернулася й покрокувала до ступи. Легко заскочила в неї, піднялася в небо, зробила коло над галявиною і раптом знову спустилася. Вона зависла в кількох метрах над ними й голосно прокричала:
— Кохайте одне одного! Бережіть!.. — і зникла за верхівками дерев.
Леля, яка лишилася, тепер єдина, знову єдина, опустилася на землю й нестримно заплакала.
До неї підбігла Марічка, обхопила за шию, також заревіла, повторюючи крізь ридання:
— Ти ж від самого початку знала, що так буде! Ти ж знала, знала!.. Ти ж знала!..
Леля кивала головою і гладила малій золоте волосся.
Лисий дивився на них і нічого не розумів. У голові тільки крутилась якась недоречна думка: «Якби не мала, це я зараз обняв би Лелю й заспокоював». Він згадав те, що казав йому вчора Опенько. От зараз, якби не Марічка, він обняв би Лелю природньо й невимушено. А коли буде інший раз? Його може й не бути — роками. Особливо після вчорашньої балачки.
Але все це — взагалі, про все життя. А зараз він не міг збагнути причини Лелиних сліз, не розумів, через що дві Лелі так ненавиділи одна одну. Те, що сказав Опенько, що, мовляв, це тому, що їх дві, а Лисий — один, несерйозно. Що вони, не розуміють, що вони — теж одна? Розуміють, звичайно. І він один. І ліс один. І саме він колись звів їх із Лелею. От ішов він лісом — зовсім з іншою метою, далеко, навіть гадки не мав про те, щоб із кимось там знайомитися… І раптом — Леля. В найтяжчу мить, коли життя його висіло на волосині…
А скільки разів після того вона рятувала йому життя! А він їй! Уже й життя у них стало одне на двох. Усе це так. І сумнівів бути не може. А Опенько таке завів… Уся вчорашня розмова пройшла перед Лисим, наче це ось зараз над його головою інші люди про все те балакали. І тепер виходить, що…
Казна-що виходить.
— Годі вже береги розмивати, — несподівано сердито сказав він. — Якщо зараз хробак вийде на слід вовкулаків і рушить у зворотному напрямку, ми його вже ніколи не завернемо туди, куди треба.
Леля ще схлипувала, але вже підвелася й витирала сльози.
— Марічко, — вів далі Лисий, — скажи Соколу, що я зараз спробую вивести хробака на шлях, а потім треба, щоб він мене замінив. Я полечу вперед, розвідаю, як обійти земляного Чату.
Мала, розвозячи долонями сльози по щоках, відліпилася від Лелі й підійшла до півня. За мить вона забула про сльози й дивилася на Лисого перелякано й розгублено.
— Лесику, він каже, що більше цього не робитиме.
— Чого цього?
— Ну, що він не підставлятиметься більше хробакові. Що він учора мало не загинув, а ти…
— А що я?
— Він каже, що ти — загинув…
Леля забула про сльози. Лисий забув, що сонце вже встало дуже давно. Вони широко розплющеними очима дивилися на півня, який потужними ногами, мов нічого не сталося, розгрібав глицю під ногами й щось із землі викльовував, час від часу то праворуч, то ліворуч, різко повертаючи голову. Неначе дивувався: бач, щось тут таки є!
— У нього що, живіт болить? — обережно спитав Лисий.
Через хвилину Марічка відповіла:
— Ні, каже, що нічого не болить. Просто набридло займатися дурницями.
— Це я зрозумів, — відповів Лисий. — Я не зрозумів, що це за маячня про те, що я вчора загинув.
— Він так каже… Він каже, що тебе вчора зжер хробак…
Лисий подивився на Лелю.
— Ти хоч щось розумієш?
— Боюся, що так.
— Що?!!!
Леля відповіла не зразу.
— Спитай його, де в цей час була я, — попросила вона Марічку.
— Він каже, що де ти була, він не знає.
— А ти? Спитай, де ти була.
Далі настала тривала пауза, ніби Марічка не наважувалася промовити відповідь.
— Каже, що мене схопив великий птах — іще більший, ніж він сам… А потім кинув з висоти на землю… — Очі Марічки наповнилися сльозами, вона розвернулася до півня й спитала: — І ти дозволив?..
— Та що за маячня! — вигукнув Лисий. — Він сам не знає, що верзе. Зовсім із глузду з’їхав! Не хоче допомагати — хай летить звідси.
— Зачекай, — зупинила його Леля. — Він не людина. Він цілком може вважати сьогоднішній день учорашнім.
— Ти що, теж?..
— Теж. Дивися. Сьогодні вранці я полетіла до тієї ліщини.
— Не ти.
— Я. Подумай, як нас виявилося двоє?
— Зрозуміло як. Ти полетіла сьогодні вранці… — Лисий раптом теж зрозумів. — Тобто…. Ти хочеш сказати…
— Так. Я полетіла сьогодні, повернулася вчора під вечір. Після того, як я полетіла й ви лишилися самі. Без мене. Що відбулося?
— Марічко, — сказав Лисий, — спитай його, де був Опенько вчора.
— Пішов на полювання й не повернувся.
— А що робив Сокіл, коли нас усіх не стало?
— Те саме, що й завжди. Чекав.
— Сестричко, — втрутилася Леля, — ти можеш пояснити йому, що той день, який він вважає вчорашнім, повториться сьогодні? Що ми тепер разом і спробуємо все змінити?
— Він каже, що це маячня. Дні ніколи не повторюються. Що сталося, того змінити не можна.
— Що нам робити, Лесику? — Голос у Лелі був зляканий і безпорадний. Те, що не зразу було усвідомлене, зараз із жахливою невідворотністю доходило до свідомості.
Поступово доходило й до Лисого. Треба було розібратися, а часу на це вони не мали. Надовго залишати хробака самого не можна. І все ж він вирішив спершу з’ясувати всі негаразди, які мали статися.
Протягом добрих двох годин вони через Марічку розпитували півня, той відповідав часом незрозуміло, плутано й химерно, але зрештою з’ясували обставини майбутньої (чи можливої?) загибелі Лисого й Марічки. Тепер усе виглядало закономірно й логічно. І від того ставало ще страшніше. Поки що все збігалося: і хмарна погода, і поява Лішака, і відсутність Опенька. Півень навіть після того, як усе розповів, допомагати відмовлявся.
Але в усьому почутому були й дві позитивні сторони. По-перше, вони все знали наперед, а це вже майже запорука успіху. По-друге, тепер з ними була Леля. От якби ж іще й Сокіл!
— Марічко, — раптом сказала Леля, — а спитай у півня, чи це тільки він такий талановитий, чи й курей також можна навчити літати?
Лисий тільки здивовано зиркнув на неї, та нічого не сказав.
Сокіл у відповідь щось квоктав, зробив коло, сіпаючи головою з кожним кроком узад і вперед, і Марічка переклала:
— Кури взагалі дуже розумні, хоча й не такі розумні, як він. Але де ж ті кури? Хто, каже, їх бачив?
— Скажи йому, що в нас у селі повно курей. Тільки от чи дійдемо ми до того свого села…
Із Соколом щось сталося. Він підскочив, потім побіг до сухої сосни, повернувся, заклекотів, ще кілька разів підскочив, грізно помахав крильми…
— Що це він витанцьовує? — здивувався Лисий.
— Це він так каже, що неодмінно дійдемо, — відповіла Марічка. — І що з його допомогою будь-який ховрах дійшов би.
Найважче в цій ситуації було не розсміятися, щоб не образити нововіднайденого помічника. А Опенько ще десь ходив, і це починало Лисого турбувати, хоч він і розумів, що полювання — то не п’ятихвилинна забавка.
Повітряний бій
Вони йшли дуже обережно. Попереду Лисий, над ним Марічка в ступі, добряче позаду Леля й півень. І у Лелі, і в Лисого — арбалети напоготові. День був похмурий, у небі висіли низькі чорні хмари. Під деревами було зовсім темно. В небі, звичайно, світліше. Але якщо Лішак справді планував напасти сьогодні на Марічку, світла для нього забагато. Він птах нічний. Утім, можливо, він боїться тільки сонячного світла. Час від часу Лисий кидав погляд у небо через плече. Але доки дійшли до галявини, де вчора залишили хробака, нічого не змінилося, нічого не сталося.
Наближаючись до галявини, Лисий не відчув ніякої небезпеки. Отже, хробак залишив це місце. І куди ж він подався? Повернувся на шлях вовкулаків? Чи заглибився в ліс? Жодна з цих можливостей не обіцяла нічого доброго.