— Черв’яків тут не було. Коли туди йшли, вони були. А назад ідемо — нема. Я це ще позавчора помітив… І подумав, що це означає тільки одне: Лисий має рацію. Бояться вони хробака. А далі подумав…
Він замовк, і Леля вирішила його підштовхнути:
— Що подумали?
— Та ні, пусте. Коротше… я сьогодні бачив черву.
— Де? — дівчина мимоволі вигукнула майже на весь голос.
— Там, на полюванні… Там було таке місце — горбок такий. І кущі навколо. Я й заліз у ті кущі: добре все навколо видно, а мене — не видно… Отож зайця підстрелив. Коли нема й нема нікого. Я вже виходити, а заєць… Навколо нього земля ніби ворушиться — ну, там же неблизько. А потім він сам чорніти почав — просто на очах. Тоді дивлюсь, а в мене під ногами теж земля ворушиться. Ну, не просто під ногами, а біля підніжжя горбочка… Я круть! А воно скрізь — довкола горбочка скрізь. Оточили тобто мене, розумієш? І широкою такою смугою… Як річка навколо горбочка. Отож так довго сидів, думаю, що й не помітив. А потім…
І знову замовк. Але цього разу Леля не підганяла. І не тому, що була впевнена: тепер він уже все розповість… Ні. Її ця Опенькова розповідь так вразила, що й язик занімів.
— І знай ширше, ширше: вже бачу — не перескочу. А там посередині берізка росла. Така невеличка. Я й подумав, якщо нахилити її, то… Ну, почав залазити, щоб вона зігнулась, а я б на ній і перемахнув… Зламалася. Ледве не впав у той рів…
— І що?
— Нічого. Тоді вони раптом раз — і пішли під землю. І все. Спустився й пішов до вас. Дякувати хоч, потім іще два зайці трапилися. Бо до того першого мені навіть наближатися гидко було. І оце ж думаю… Чого вони мене полишили? І всі так разом…
— Не знаю… Думаю, це сталося тоді, коли Сокіл убив лішака.
— Що? Сокіл? Оце так-так! Ех!.. — Старий з повагою подивився вгору, де, вчепившись пазурами в гілку мирно спав півень.
— Щось ви, дядьку, як не раді?
— Та ні… - повільно відповів Опенько. — Просто… Я ж його так і не побачив… У небі — як він совою літає — бачив. А як дідка — не бачив. А що ви з ним потім зробили? З тілом?
Забалакала!
Прокинувшись, він зрозумів, що розбудив його півень і що вже звик прокидатися від його співу. В селі також було кілька півнів, і самі вони мали такого собі рябенького, але так пронизливо й життєствердно жоден з них співати не вмів. Скосивши очі, Лисий обдивився все навколо і тільки потім поворушився. Правий бік спини занімів: під ним виявився старий, майже трухлявий, але ще відчутний сучок. Як це він так незручно влаштувався звечора? Сильно спати хотів — от і не помітив, що під спиною таке стирчить…
На великій гілляці за три кроки від нього сиділа Леля й дивилася на хлопця зовсім не сонними очима. Перехопивши її погляд, він усе згадав і зрозумів, який сьогодні день.
Наближатися до порожніх дерев не можна. Це всім відомо. Тільки один чоловік з їхнього села порушив колись цю заборону. Більше його ніхто ніколи не бачив. Це ще не означало, звісно, що він загинув чи захворів і… потім загинув. Це тільки означало, що не можна випробовувати того, що всі вважають небезпечним.
А іншого шляху не було. Раніше вони діставалися до осоружного яру ступою — по небу. Хробака ступою не перенесеш.
Він знав, що зараз Леля, потім Опенько й Марічка пропонуватимуть, що поведе хробака крізь цей останній рубіж хтось із них. Він знав усе, що вони скажуть. Він не мав що сказати їм у відповідь. Однак, звісно, знав, що цього ніколи не буде, поки він живий. Він знав, що якби десь по дорозі загинув, Леля зробила б усе, щоб закінчити цю справу, яку вважала небезпечною і неможливою. І сама загинула б. Тому що під порожніми деревами не пройти.
Лисий знову підвів очі на Лелю. Вона не дивилася на нього. Дивилася вниз, на свої руки, що тримали заряджений арбалет.
— Усе буде гаразд, — ледь чутно промовив він.
Звичайно, вона почула. Але не відповіла, тільки губи скривила ледь помітна гірка посмішка.
Над головою залопотіли крила, на голову Лисому посипалася тирса. Потім його від крил обдало струменями холодного ранкового повітря, й Сокіл злетів на землю. Зіскочила на землю й Марічка, за нею, крекчучи, зліз Опенько.
День обіцяв бути сонячним — на траві матово світилася роса. Крихітні зірочки зливалися в суцільне прозоре покривало. Напередодні ввечері Лисий думав, що треба не заснути й знайти в небі свою зірку. Але потім, мабуть, забув про це чи просто швидко заснув. А тепер уже…
— Лесику, вислухай мене, будь ласка, — тихо, але рішуче промовила Леля.
— Нічого обговорювати, Лелю.
— Ехе-хе, — прокректав Опенько. — Та треба було б обговорити.
— Нічого обговорювати, дядьку Опеньку.
— Лесику, обговорювати є що, — втрутилася й мала. — Ти не можеш сам усе вирішувати. Ми теж люди.
Він мимоволі засміявся. Зіскочив на землю й опустився навпочіпки перед нею. Марічка обхопила його за шию й швидко-швидко зашепотіла на вухо:
— Я мала, вони мене й не помітять, я пробіжу під ними, й вони мене не помітять. Це як хтось великий іде, вони помічають, а таку малу навіть не помітять…
Лисий спробував вивільнитися з її обіймів, але це виявилося не так просто. Руці в Марічки були такі міцні й так судомно стискали його шию, що й дихати було непросто.
— Я все придумала, диви, — шепотіла вона далі, ще швидше, — якщо навіть вони мене помітять, я з ними почну балакати й забалакаю їх. Ти ж знаєш, що я вмію забалакати. — Вона відчула, що Лисий перестав вириватися, й змінила швидкість. Тепер її мова нагадувала колискову, здатну приспати сонце. — Ой як я вмію забалакувати!.. Я така балакуча! Кого я тільки не забалакувала! Мені забалакати дерева, ще й порожні — це зовсім легко. Я б і хробака забалакала, тільки він весь час ховається під землю, а крізь землю я балакати не вмію.
Від неї солодко пахло сонною дитиною. Лисий відчував, як обважніли повіки, ще трохи, й він би — правда! — заснув. Може, мала цього й домагалася. Та всю її гру викрила Леля.
— Ану відпусти цього лисого телепня! — сердито сказала вона. — Не вартий він твоїх пестощів.
Опенько засміявся, й Лисий ніби прокинувся. Він нарешті вивільнився з Маріччиних обіймів і погрозився на неї пальцем:
— Ох, Марічко!
Її великі сині очі були повні сліз, а от цього він уже терпіти не міг. Та й хто міг лишатися непохитним, коли Марічка починала плакати. Вона ставала такою безпорадною і зворушливою, що дурна стріла — й та впала б на півдорозі, аби тільки не образити її ще більше.
І що вразило: за мить в очах Марічки вже не було ні сльозинки, навіть здалося, вона раптом стала веселою й безтурботною. Ох ці дівчата! Так подумав Лисий. А варто було подумати краще.
Він тільки дивився й дивувався: он вона вже обнімає за шию півня, ось той розкудкудактався, ось мала перейшла до Лелі, заспокоює її. З великої розмови нічого не вийшло. То й добре.
Вирушили.
Хробак з учора лишався на тому самому місці, де закінчив своє життя горопашний Лішак. Теж колись був дитиною… Чи пташеням? Тепер уже й не з’ясуєш цього. Так і лишилося в пам’яті два лішаки. Мабуть, правду сказав Опенько: людина навпіл не ділиться. А як поділиться, добра з того не чекай.
Опенько йшов останнім — за Лелею. Півень перескакував з гілки на гілку, якщо й торкаючись ногами землі, то хіба на один-два кроки, ніби боявся стояти на землі.
Бігти перед хробаком було сьогодні важко. Він то прискорювався, то десь там під землею завмирав, і Лисий уже починав гадати: чи звір не закуняв, бува. Та й сам хлопець був якийсь наче півсонний. Може, це на нього так діяв перестук порожніх дерев, який щомиті ставав гучнішим. Коли знаєш, чого чекати, яка небезпека на тебе чатує, можеш тоді до неї підготуватися, придумати, як її уникнути. А коли ти про неї нічого не знаєш…
У видолинку пішли густі трави. Ох і небезпечне місце! Тут і без хробака біди не оберешся. Варто обійти його, але як? Навколо старезні сосни. Вони пускають корінь прямовисно вниз — на величезну глибину, але навколо дерева коріння майже немає. Там від хробака за деревом не сховаєшся. Йому той прямовисний корінь обійти або й перекусити — не великий клопіт. Але й такою травою, ще й не так далеко від річки, бігати не можна. Тут і болото може бути, й гадюки водяться — цілком можливо.