Лисий підніс догори руки, й за мить Марічка підлетіла до нього. Не спиняючись, він підстрибнув і вхопився за край ступи.
— Перенеси мене туди — за ці трав’яні нетрі.
Мала піднялася трохи вище й помчала до твердої землі, вкритої глицею, на невеликому пагорбі.
— Ну що, забалакала я тебе вранці? — лукаво спитала вона.
— Забалакала, забалакала, — відповів Лисий з нетерпінням. Хотілося вже швидше зіскочити на землю, бо він несподівано відчув якесь запаморочення. Якщо це вже аж тут від порожніх дерев, то це дуже погано, бо ж і Марічка поруч.
Її в це вплутувати не можна. Тут може тільки він. І більше ніхто. Ні Опенька, ні Лелю, ні тим більше Марічку послати туди він не міг. Там порожні дерева. А це неминуча смерть. Усе його єство опиралося цьому рішенню, цій необхідності.
«Ти ж не знаєш, чи це щось дасть, — нашіптував хтось йому зсередини. — Може, хробак теж не здатний пройти порожніх дерев — навіть під землею. І що тоді? І діла не зробиш, і себе занапастиш».
Лисий не мав що відповісти. Якби ж хоч знаття, що на тебе чекає там, під деревами, які торохтять, ніби перемовляються. Всі знають, що під ними ходити не можна, до них не можна навіть наближатися. Це всім відомо. Тільки невідомо, звідки. Якщо ніхто не бачив нікого, хто б ходив під ці порожні дерева, як можна знати, що цього робити не можна?
Отже, хтось ходив. Колись давно. Його забули, що з ним сталося, забули, тільки запам’ятали, що не можна. І от передають із покоління в покоління. Старий Інженер теж казав, що ніхто не знає, що там, під порожніми деревами. Якби колись був такий досвід бодай у когось, Інженер пам’ятав би.
Може, просто не хотів казати? Навряд. Що тут приховувати! Це справжня, страшна небезпека. Її треба знати. Інженер сказав би, якби знав. Виходить, не знав і він.
Перестук ставав дедалі голоснішим, що ближче вони підлітали до лінії рудих порожніх стовбурів, яку вже тепер можна було розгледіти чи радше вгадати, бо й перед ними росло чимало дерев — живих.
Після своєї смерті й повернення до життя завдяки Лелиним сльозам Лисий не раз ловив себе на тому, що тепер він не такий обережний — особливо, коли Леля поруч. Ніколи собі в цьому не зізнавався, але нині що ж приховувати. Та й від кого? Звісно, йому невідомо, чи вдруге її сльози подіють. І нікому не відомо. Вона й сама цього не знає.
Ото ж бо й воно, що ніхто нічого не знає! Вкотре вже Лисий повертався до цієї простої й страшної істини. Бо коли знаєш — це вже майже не страшно. Що з ним там трапиться? Він упаде? Тоді стане легкою здобиччю для хробака. Втратить кебету? Пам’ять? Не знатиме, куди далі бігти? Знову ж таки стане здобиччю. А як навіть не стане?
Адже Леля так само потім не зможе туди прийти й оплакати його. Втім, найстрашніше те, що вона зможе. Вона куди завгодно піде. Хоч під порожні дерева, хоч до самого хробака в пащу. Загине? Звісно, загине. Але і його не врятує.
Живіт зводило вже так, що сил не було терпіти. Як же бігти, коли так болить живіт? Тільки тепер, перед останніми своїми кроками, Лисий зрозумів по-справжньому, яке безнадійне й дурне діло він замислив. Нічого не вийде. Треба відпустити хробака й повертатися додому…
Щойно вони долетіли до пагорба, він відпустив руки й зіскочив на землю. І раптом скрикнув, повалився на землю, схопившись за ступню. Гострий біль пронизав усе його тіло. Він качався по траві й уявляв собі, якою зручною поживою є зараз для хробака.
— Забалакала! — зненацька розлігся над ним пронизливий крик Марічки.
А за мить вона опустила ступу на глицю поряд із ним.
— Лізь мерщій сюди! — якимось дивним голосом сказала вона. Ніби їй було весело.
Втім, прислухатися до інтонації було ніколи. Навіть попри біль у нозі він гостро відчував, як дедалі дужче зводить живіт відчуття небезпеки. Хробак наближався. Спираючись рукою на край ступи, він з неймовірними зусиллями звівся на одну ногу. Потім перехилився через край, і Марічка зараз же злетіла вгору.
Лисому було так боляче, що він не міг ні про що думати, не міг перекинути ногу, щоб залізти до ступи цілком. Так і висів головою в ступу, а ногами за її край, поки Марічка приземлилася знову — за кілька хвилин. Лисий зіскочив на здорову ногу й здивовано подивився на малу.
— Чого ми чекаємо?
Вона життєрадісно кивнула йому головою в напрямку порожніх дерев. Лисий озирнувся й побачив.
До порожніх дерев мчала біло-червона блискавка. Потужно відштовхуючись від землі довгими ногами, Сокіл часто змінював напрямок руху, підскакував, пролітав кілька кроків там, де не було густих заростей, зникав за кущами й знову з’являвся, і віддалявся, віддалявся, невпинно наближаючись до останнього рубежу.
— Звідки він узявся? — приголомшено спитав Лисий.
— Я погукала, — скромно опустивши повіки, відповіла Марічка.
— То це ти?.. — Лисому спочатку забракло слів, а потім він уже й не знав, що спитати, бо про все здогадався.
Зависла мовчанка. Коли вона вже стала нестерпною, мала невинним голоском запропонувала:
— Давай підлетимо ближче, щоб усе побачити.
Лисий мовчки дивився на неї. А потім усе ж таки спромігся на запитання:
— І тобі його не шкода?
— Він сказав, що гуляв під порожніми деревами сто разів.
— І ти повірила?
— Можемо підлетіти ближче й самі побачимо, — знову мала змінила тему.
Зрозуміло, що вже тут наполягати! Крекчучи, завмираючи від болю, Лисий поліз у ступу.
Вони підлетіли якомога ближче, аж поки ступа спинилася в повітрі й відмовилася летіти далі. Та й не можна було далі. У Лисого живіт болів так, що несила й дихати. Хоч би що казав Сокіл, хоч би що сам Лисий казав сьогодні вранці, заспокоюючи Лелю та Марічку, до порожніх дерев наближатися не можна. Це смертельно небезпечно. Знаючи, що на півня чекає неминуча загибель, Лисий готовий був від сорому крізь землю провалитись, але від землі він був досить далеко. Від півня — й поготів.
А Сокіл біг. Двічі вони бачили, як розкривалася земля і з неї витикалася голова хробака, однак птах щоразу встигав уникнути небезпеки — змахнути потужними крилами й злетіти в повітря. Потім півень зупинився. Здалеку здавалося, що він стоїть, похитуючись, неспроможний ні бігти далі, ні навіть повернутися назад.
Лисому хотілося сховати голову під крило. Тільки крил у нього не було. Він надто добре уявляв, що станеться далі: земля знову розступиться, й з-під неї вирине широка голова, яка схопить їхнього Сокола й щезне з ним під землею…
Ліс там стояв густий. Верхівки порожніх дерев, які біліли на зеленому тлі, вони ще могли роздивитись, а от уже що діялося під тими деревами, зрозуміти було важко. Тільки перестук порожніх дерев ставав дедалі гучнішим, загрозливішим і тривожнішим.
— Спускаймося, Марічко, — сказав Лисий. — Може, з землі краще буде видно.
Вони приземлилися. Нога страшенно боліла, почала напухати. Але все те було пусте. Головне — як там, у півня. Якби не вивихнута нога, Лисий кинувся б зараз навздогін. Але й цієї можливості взяти активну участь у вирішальних подіях він був позбавлений.
Півень стояв і стояв білою цяткою під далекими деревами. Якби вони не знали, якби не бачили, як він туди прибіг, мабуть, і не помітили б його: просто собі біла сонячна пляма на глиці.
І раптом земля під ногами здригнулася. Не так, як колись давно, коли вони стояли над химерним яром з несправжньою травою. Тоді вони з Лелею почули з-під землі гудіння, а ґрунт почав дрібно тремтіти, як тремтить Глина, коли змерзне. Ні. Зараз це було щось зовсім інше. Спершу Лисий злякався, що це повернувся хробак. Однак після різкого струсу все заспокоїлося. А ще через півхвилини вони почули грім. Рідко коли під час грози він буває такий гучний. За ним долинув не менш страшний тріск — мабуть, там падали зламані дерева.
Як це все розуміти? Що сталося? Коли загойдалася земля, це відвернуло увагу Лисого й Марічки. Тепер вони шукали й шукали очима, та півня не було видно.