— Давай знову піднімемося, — запропонував Лисий.
Вони злетіли, і дуже вчасно. Там удалині стояла височенна хмара, що виростала з землі. Навколо неї падали, мов крихітні соснові голочки, високі дерева. Хоч було далеко, та Лисий був переконаний, що все це — саме на місці того яру, в якому були ворота, за якими була лялечка. І в нього вже не лишалося майже ніяких сумнівів у тому, що все вдалося.
Вони висіли в небі й дивилися мов зачаровані на хмару, що здіймалася в небо, застилаючи протилежний берег річки.
— Що там? — пролунав унизу за їхніми спинами Лелин голос.
Лисий озирнувся і скрикнув, мимоволі наступивши на вивихнуту ногу, коли ступа під ним раптом щодуху рвонула вперед, туди, в напрямку порожніх дерев.
І ніщо її не спинило, вони перетнули без перешкод ту межу, за яку ще півгодини тому ступа не погоджувалася летіти. Лисий не зразу зрозумів, що змусило малу так різко помчати в небезпечне місце.
Між деревами, тиняючись і ледве переставляючи ноги, брів їхній Сокіл. Як він уцілів, збагнути було неможливо.
Марічка приземлилася, сперлася на руку Лисого, знову змусивши його скрикнути, вискочила, не зваживши на цей зойк, зі ступи, перекинулася через голову й побігла назустріч птахові. За кілька кроків вони зустрілися. Мала обхопила півня за шию, вони обоє впали на землю, а коли підвелися знову, Сокіл невдоволено обтрушував пір’я, а дівчинка нестримно плакала, дивлячись на нього. Вона знову намагалася його обняти, однак ледь живий півень з гідністю відтрутився й спотикаючись пішов до ступи.
Надбігли Леля й Опенько.
— Що сталося? Чому ти плачеш?!
Марічка крізь сльози й схлипування відповіла:
— Він став зовсім дурний. З ним неможливо розмовляти!
У Лисого були сумніви. Він не міг би з упевненістю сказати, що раніше півень був дуже розумний. Але хлопець промовчав. Зрештою, Марічці видніше.
9. Кінець МГ
Зашморг часу
Він знав, що всі побачені історії може додивитися. Як склалася доля Киці, яку зрадив її коханий, чи знайшли причину «тектонічних явищ», котрі стали причиною загибелі Спідюка, що сталося з парубком, якому винесла вирок його МГ… Він усе міг додивитись. Але не хотів. Власне, хотів, та все те було якимось неактуальним, ніби казка, якої в дитинстві не дочитав, бо випадково здав книжку до бібліотеки, а потім вона постійно була в когось на руках, а потім забулося, захопили інші книжки, інші справи…
Тепер його захопила історія лисого хлопчика, тож не додивившись її, він ні про що інше не міг думати.
Після тривалої перерви, коли вони з дружиною і дочкою займалися дачею і Губченко майже виправдався перед Тихолозом, справді зробивши невеличкий косметичний ремонт, він нарешті поставив крапку в хатніх роботах і пішов «ловити рибу».
Був світанок. Через річку пролягала гаряча доріжка від половини сонячного колеса, що вже котилося десь за отавами протилежного берега. Трава при березі була ще мокра, росяна. Якби зараз нагодився хтось зі справжніх рибалок, нічого, крім кпинів, Губченко від нього не почув би. І справді казна-що: у кросівках, без головного убору, зі старенькою вудкою, волосінь на якій така перекручена й посохла, що жоден жаб’ячий пуголовок не наважиться викликати до себе цілковиту зневагу підводного світу й наблизитися до цього антикваріату. Тож він навіть не намагався зайняти на березі пристойне місце, а швиденько сховався в тій ничці, яка так і не встигла стати підвалом чиєїсь дачі.
…А потім він їх загубив. Найгірше — Губченко не розумів, куди вони прямують і по що. Він не міг собі дозволити довго сидіти й спостерігати, як Лисий з Лелею, Марічкою і старим мисливцем Опеньком пробираються лісом. Він постійно «прокручував» час, не залишаючи мандрівників, але й не чуючи їхніх розмов. Тож коли вони пішли вузенькою, якоюсь мало не лисячою норою попід заростями ліщини, Губченко теж вирішив «прокрутити» — і вони раптом зникли.
Він швидко промчав до кінця заростей — нікого. Повернувся назад — теж нікого. Потім вирішив, що десь пропустив відгалуження цього проходу — вони могли туди звернути, а він ганяє туди-сюди. Пройшов без «прокручування» весь лаз іще раз — ніякого результату. Тоді згадав давню мудрість: якщо двоє бігають, шукаючи одне одного, то ніколи не знайдуть. Треба щоб один стояв на місці. Він вийшов із проходу й зупинився, почав «прокручувати» час.
Навіть уявити не міг, як довго доведеться цим займатися. Там, у майбутньому, закінчився день, минула ніч, і нещасний вартовий уже втратив сподівання, коли раптом вони вийшли з-під ліщинових нетрів.
Читачеві вже відомо, що там сталось, а для Губченка це було потрясіння. Коли пишеш наукову працю, все, пов’язане з темою, стає головним, неймовірно важливим. Надто ж якщо твоєю темою є час. Знайти таке диво — часовий закрут — хто ж може на подібний успіх сподіватися! Першим порухом душі було залишити мандрівників і зайнятися цією неймовірною знахідкою: вивчити, як працює, з яких причин, можливо, навіть з’ясувати походження…
Але він зараз же й злякався цього імпульсу. Згадав свою паніку, коли загубив ватагу в цій клятій ліщині, й вирішив, що сюди він іще встигне повернутися.
І знову тривала подорож, «прокручування», намагання збагнути, куди ж і по що…
Коли він нарешті побачив хробака й зрозумів, що замислив Лисий, то вимкнув МГ й сидів майже годину мовчки. На нього навалився такий розпач, такий відчай, така безнадія!.. Не могли ці небезпечні ігри з підземною потворою привести до чогось доброго. Він уже знав, що сподіватися можна тільки на цього хлопчика. Тепер бачив, що задумана хлопчиком авантюра приречена на поразку. Неминучу поразку. Отже, і всі його сподівання марні.
Губченко сидів у темному холодному підвалі й розривався: його, немов магнітом, тягло до МГ, і ніби іншим полюсом того ж магніту, відштовхувало: він не уявляв, як переживе загибель Лисого. Ніби потрапив у закрут часу, що зашморгом затяг горло й не давав дихнути.
Він повернувся додому без сил і почуттів. Дружина й донька навіть не поцікавилися, де був і чому без риби. Губченко зрозумів, що вони його вже бояться. І стало ще гірше.
Підземна потвора
Наступного дня він знову був у підвалі й знову незримо супроводжував мандрівників. І майже весь час «перемотував», поспішав, боявся так зациклитися на другорядному, що не вистачить часу побачити головне. Тільки коли з’явилося дві Лелі, він не міг утриматись, не міг рухатися далі, аж поки розбереться з цим часовим парадоксом. Це була страшна річ, але нічого такого, чого Губченко не очікував би, чого він не міг би передбачити.
Втім, тут він переконався, що його випадок — не частковий. Кожен, хто намагається щось вигадати, маючи можливість змінити час, потрапляє в пастку. В Лелі він побачив споріднену душу. Вигоди майже ніякої, а гріх на душу взяла. Можна, звісно, вважати, що друга Леля — та, що полетіла, — вона не цілком людина, бо ж є тільки віддзеркаленням першої. От тільки зрозуміти, хто з них перша, а хто віддзеркалення… Принаймні кожна з них першою вважала себе.
А сам він — хіба не так? Хто він? Хто в ньому перший, а хто другий? Хороший хлопчик? Чи скандаліст? Чи потайна потвора, що знає про небезпеку, яка майже неминуче впаде на людство, і нічого не робить, аби попередити інших?
От з Лішаком усе зрозуміло. Губченко вже бачив його в підземеллі, куди Лисий, безперечно, вів хробака. У нього в очах немає нічого доброго. Це істота цілісна й неподільна. Він просто лихий — без відтінків. Тому коли півень Сокіл почав битися з Лішаком, Губченко хвилювався, як у римському амфітеатрі. І коли хробак проковтнув цю нечисть, уболівальник мало не виказав себе, голосно закричавши. Слава Богу, нікого поруч із підвалом не було.
Тоді ж у Губченка й виникла ідея, яку він реалізував наступного дня.
Ні, він не розраховував на те, що зрозуміє хід думок хробака чи зможе на нього вплинути. Найстрашніше в цих його подорожах було те, що він ні на що вплинути не може. Нікого не може врятувати, нічому не може зашкодити. Тільки спостерігати, тільки всотувати, вбирати в себе. Цілком тваринна функція загалом.