Отож спитав:
— А скажіть мені чесно, тату… Ви щось знаєте, правда?
— Ну, як тобі сказати, — не зрозумів Губченко запитання. — Дещо знаю, звичайно. Школу ж закінчив, інститут…
— Ні, ви розумієте, про що я.
— А про що?
— Про майбутнє. Щось буде погане?
Першою думкою Губченка було: хлопець із контори Заступа. Не силоміць, так через доньку. Дякувати Богу, було темно, тож він міг не боятися, що обличчя викаже його наполоханість.
— Майбутнє… — повільно промовив він, закурюючи. — Яке вже в мене майбутнє. Це вам з Оленкою треба про нього думати.
Зять налив горілки в чарки. Пауза вийшла природньою і невимушеною.
— От ми ж про нього й думаємо. Хотіли дитину заводити…
Він простягнув чарку, дзенькнули й випили. Потім закусили. І Губченкові стало дуже-дуже погано. Гидко й страшно. Захотілося тут-таки підвестися й піти на берег. Там вибрати дерево й повіситись. Але що це змінить?
— Не нагулялися ще? — Губченко вдався до банальності.
Вони вирішили почекати, хоч зять і зачаїв образу — це було видно. Тесть йому не довіряє, — так він, мабуть, вирішив. Якби ж йому можна було пояснити, що це інше, що воно інакше називається!
Лот Мафусаїлович
Телевізор щороку розповідав про настання нової пандемії, і серце Губченка стискалося. То пташиний грип, то свинячий, то легенева чума десь у Китаї або Чернівцях… Він бачив, як починалася паніка, і розумів, що це тільки квіточки.
Він вийшов на пенсію, майже зовсім переселився на дачу, випробовуючи її в зимовому режимі експлуатації, навесні робив якісь ремонти…
А коли почалася справжня пандемія, її стрімкість і всеосяжність перевершили навіть його очікування. Він не встиг перевезти родину на дачу. Донька пішла волонтеркою в лікарню, а сам він захворів одним із перших. І був одним із перших, хто вижив. Однак потім за це одужання довелося заплатити надто високу ціну. Принаймні так він усе це сприймав годі, так розумів і потім — завжди.
Він утратив дружину й доньку. Навіть не був упевнений, що обидві вони загинули. Просто зникли з його життя. Жінка пішла з дому, ображена його підозрами. Доньку вбив один із пацієнтів, запідозривши, що вона його хоче отруїти ліками. Принаймні так Губченку розповіли. Знайти її тіла він не зміг. Він шукав свою жінку, з якою прожив хай непросте, але довге життя, в якому було багато доброго й не дуже, яку він (тепер це було цілком зрозуміло) дуже кохав; він шукав її так довго, як це тільки було можливо за тих умов суцільного безладу, масового бандитизму і взаємної ненависті всіх до кожного. Шукав скрізь, куди міг проникнути, пробратися, прорватися… Одного разу на Байковій вулиці, заваленій мертвими тілами (в перші тижні їх іще звозили ближче до цвинтаря), Губченко зустрів Павлушу, який так само, як і він сам, напевне, шукав… Ну ясно, кого. Розмовляти з тестем Павлуша не схотів, навіть на привітання не відповів.
Якби Галя була жива, вона й сама вже зрозуміла б, що він не винен. Усі ті підозри — то була хвороба. Це казав не вождь, а хвороба вождя. Якщо вона не повернулася, отже, її немає. Така була логіка, та хто ж до неї дослухається! Він усе одно шукав. І не знайшов.
Губченко знав, що цю розплату він заслужив. І ще знав, що вони — донька і дружина — не заслужили. Вони стали невинними жертвами. Як, власне, і решта людства. Кожен окремо був невинною жертвою. Всі разом — заслужили. Такого висновку дійшов Губченко через багато років. Уже після того, як на Землі майже не стало людей.
Паніка. Він і раніше знав, що її не минути. Але й уявити собі не міг, як це — коли не один, не група, не натовп, а — всі. Надто швидко розвивалася епідемія. Вже через два тижні після перших випадків люди перестали ходити на роботу. Тоді ж перестав надходити у квартири газ, погасла електрика… Ширилися чутки про вибухи на електростанціях, про пожежних-паліїв, про міліціонерів-грабіжників, лікарів-убивць. Потім паніка припинилася. Кожен зрозумів, що все залежить тільки від нього. І почалося найстрашніше. Одного разу Губченко сам бачив самотній танк на вулиці. Схоже, крім механіка-водія в ньому нікого не було, бо танк стріляв тільки з курсового кулемета. А з нього не прицілишся. Кількох людей йому вдалося вбити, та й то були здебільшого випадкові перехожі, що необачно перебігали перед ним дорогу. А з іншого боку, чи можна було б тут вважати будь-яку жертву невипадковою?
Всі жертви були випадковими й усі закономірними. Таким став світ — ненадовго, але на страшно. Кожен підозрював іншого. Підозри були безглузді й дикі, та не для тих, кого вони мучили. Вбити першим, щоб не вбили мене, — така логіка здавалася найбільш переконливою. А головне — ніхто не одужував. Губченко був один такий. Принаймні серед тих, кого він знав. Принаймні він не чув про будь-який випадок зцілення. Чому так сталося, було загадкою і для нього самого — на кілька століть.
Дід Мазай
Уперше він замислився про це лиш років через тридцять-сорок. Він жив сам на своїй нафаршированій дачі. Втім, харчі дуже швидко скінчилися, тож довелося зайнятися сільським господарством. Це було жахливо. Він нічого в тому не тямив. Грядки — то завжди була парафія його Галі. А у тваринництві й поготів нічого не петрав. Навіть не уявляв, яка це тонка й складна наука. У перші роки після початку епідемії не так важко було знайти свиней, курей, навіть коней і корів. Навпаки — їх важко було не знайти. Одного разу, ще на початку свого відлюдного життя, Губченко пішов до села неподалік своєї дачі й за кілька кілометрів почув їх: ревли корови. Негодовані, непоєні й недоєні, вони стояли в яслах при хатах, а людей у тих хатах уже кілька днів не було.
Цілий день ходив він селом, випускаючи на волю корів, свиней, курей, котів із будинків, спускаючи собак з ланцюгів… А потім, увечері, вони всі пішли за ним. Він почувався безумним щуроловом з відомої казки. Тільки там щуролов перехитрував пацюків, а тут він сам став жертвою своєї доброти. Губченкові було страшно, здавалося, ця жахлива отара (череда?) зараз затопче його, визволителя.
На подвір’я він їх не пустив, і ніч стала справжнім прокляттям. Коти шкреблись у двері, собаки завивали на Місяць, а корови ревли по всій вулиці.
Ной, мабуть, і сам не розумів свого щастя. Втім, може, й розумів. Цілком. Цілком можливо, що він усю цю історію й сприймав як велике щастя, фарт.
Адже на першому етапі — перед Потопом — йому тільки й треба було, що виявити послух. Сказано збудувати човен з хатою та хлівом — виконано. А міг же почати шаманити: мовляв, людоньки! Що ж ви собі думаєте! Богове терпіння вже дійшло межі! Він уже запланував Потоп на вас. І не простий, а вселенський! Покайтеся! Благайте прощення! Він добрий! Він усе простить і замінить смертну кару на довічне ув’язнення!
Втім, для такого кроку треба було бути цілковитим ідіотом. А Бога таке вочевидь не влаштовувало. По-перше, це не в Божому стилі, некрасиво: рятувати тільки одного, та й того ідіота. По-друге, не міг же Він (Бог!) не подбати про гени для майбутнього, наступного людства!
Ною не годилося бути ідіотом. Та й щодо його такої вже бездоганної праведності Губченко мав суттєві сумніви. Так і уявляв собі, як цей спасенний сидить на лаві, з останніх сил тримаючись за спеціально влаштовані ручки, зелений від морської хвороби, й дивиться на дружину і трьох своїх нащадків, яким уже сил триматися за ручки не стало, тож вони повзають по пайолах у власному блювотинні. І Ной думає: «Дякую тобі, Боже, що врятував нас! Не сусіда Івана і не свата Степана, а саме мене й мою родину!»
Та й що там тих випробувань — сорок діб! Совість його навіть прокинутися не встигла. А головне — він точно знав своє призначення. Він знав, навіщо збережений, як генофонд. От і все.
А навіщо доля зберегла його, Губченка, науковець не знав. Це належало зрозуміти самому. Самому вирішити. І на будь-яку підказку сподіватися годі.
Скільки разів він розпачливо мріяв, що ось зараз йому скаже Голос: «Чи згоден ти, Губченку, помінятися з Ноєм? Чи згоден ти блювати до посиніння сорок днів і ночей? Чи згоден, щоб твоя родина так само страждала в тебе на очах?» Що б він тому Голосу відповів, Губченко придумати не міг. Якби він міг відповісти, відповідав би дні й ночі — й тоді все змінилося б…