Лисому стало недобре. Ввечері розповів усю цю історію Лелі. Щось, каже, треба робити. Якось стримати її. Щоб не було якого лиха.
— Якого лиха? — здивувалася Леля. — Хіба вона щось погане зробила?
— Ні. Нічого поганого. Але хтозна, що буде завтра.
— Ти гадаєш, завтра вона зробить щось погане?
— Ні, Лелю. Я так не вважаю. Але вона ще мала. Вона може подумати, ніби робить щось добре, а вийде…
— Ну, наприклад?
— Та в тому ж і річ, що я не знаю, що це може бути! — Лисий замислився. — От згадай, як вона колись розповіла Пластунові про те, що ми пастку на нього влаштували.
— Я пам’ятаю, — відповіла Леля. — І хіба з того, що вона зробила, вийшло щось погане? Все одно ж зрештою з’ясувалося, що вона зробила правильно!
Лисий не міг з нею сперечатися. Він тільки руками розвів.
— Не хвилюйся, Лесику! — спробувала вона заспокоїти його. — Марічка просто серцем чує, де добре, а де погане. Вона нікому не заподіє лиха.
Він замовк, хоча Леля його й не дуже переконала. Після цього намагався пильнувати. Та хіба ж малу впильнуєш! Утім, Лисий часто ловив себе на тому, що він став надто обережним з людьми, а часом навіть підозріливим. У ньому, немов скалка в нозі, муляла думка: тоді хробак знищив дуже багато черви. Але не всю. Десь далеко під землею росте нова лялечка. Коли вона виросте й набере сили, цього ніхто не знає. Але до того треба бути готовим.
А ще в селі народилося лоша. Через рік із лишком — іще одне. І тепер вони мали вже дві пари коней.
От тільки… З Васильком щось було негаразд. Вечорами люди, як завжди, збиралися до Лисої криниці й чекали: от прийде Василько, розважить їх, щось розповість. Раніше він ніколи не відмовлявся. А тут… То один раз віджартувався: мовляв, не в гуморі. То другого разу не прийшов, і ніхто не бачив, де він. Потім іще раз відмовився. А далі просто перестав вечорами ходити до криниці. Він узагалі був якийсь не такий, щось у ньому дуже змінилося. Що саме? І чому? Відповідей на ці запитання Лисий не мав.
І одного разу вирішив простежити, куди ж Василько зникає. Йому й соромно було цим займатись, однак після історії з Івасем він готовий був і на холодну воду дмухати. У Васильковій поведінці нічого подібного до Івасевої не було. І все ж…
Якось після вечері, коли хлопчик, поївши, подякував і вийшов з хати, Лисий вирушив за ним назирці. Стеження не було складним. Василько не крився, спокійно йшов у незрозумілому напрямку, не озираючись. Часом, однак зупинявся, але то були цілком виправдані, принаймні зрозумілі зупинки. Одного разу він опустився навпочіпки біля мурашника й довго розглядав, як мурахи загортають вхід на ніч. Потім якось спинився біля порожньої оселі, в якій давно ніхто не жив. Там він зірвав яблуко.
А далі почалося щось дуже підозріле. Лисий навіть не зразу збагнув, куди саме прямує Василько. А коли зрозумів… Той ішов до оселі Пластуна. Уже кілька років цей будинок стояв порожній. До порожніх осель ніхто не ходить — це нормально. Що там робити? Та й іди знай, що в тій хаті поселилося за цей час! Тим більше — в оселі Пластуна. Нічого доброго там одвіку не було. Чорні передчуття закралися в душу Лисого.
Дочекавшись, коли Василько зник за дверима, він підкрався й зазирнув у вікно. Василько саме запалював каганець. Потім сів на лаву за стіл — спиною до вікна, в яке підглядав за ним Лисий. Так він і сидів, щось перекладаючи на столі чи щось вирізаючи… Неможливо було розгледіти. Хоч як силкувався, Лисий не зміг здогадатись. Оглянувши кімнату, він з подивом помітив, що в ній дуже чисто. Невже це Василько поприбирав? Навіщо? А головне — чим же він тут вечорами займається?
Можна було обійти хату з двору й зазирнути звідти, але тоді Василько міг би його помітити. Лисий постояв іще й без відповідей пішов додому. Цього разу він вирішив не ділитися з Лелею своїми підозрами, аж поки все з’ясує.
Тож наступного дня попросив Василька піти в сад допомогти збирати плоди. Хлопчик не зрадів цьому дорученню, але опиратися не став. Та й у Лелі це не викликало ніякої підозри. Лисому видніше, кому й що доручати. Хто ж і доручатиме, як не він?
А Лисий вийшов з дому за півгодини й обхідним шляхом подався до хати Пластуна. Ішов він байдужим кроком, ніби прогулюючись, але встигав озиратися: чи ніхто його не переслідує. Дійшовши до Пластунової хвіртки, минув її, а потім повернувся й пірнув у двір.
У хаті було порожньо й чисто — ввечері він не помилився. Тут взагалі було доволі обжито. Відчутно, що Василько приходив сюди вже не вперше, що він тут узагалі провів досить багато часу. Принаймні саморобний каганець свідчив саме про це. А на столі біліли великі шматки берести, складені у два стоси — великий і маленький, а ще лежала загострена паличка. Тут же був і невеличкий уламок ножа. Слід гадати, ним хлопчик заточував паличку.
У правому стосі берести було значно більше, ніж у лівому. Вся вона була чиста. Чисті були й аркуші в меншому стосі. Загадка, та й годі. Лисий погладив рукою один із них і… І відчув, що аркуш нерівний. Хлопець підняв його, перевернув і побачив слова: вся поверхня була списана від верху до низу. Такими ж списаними були й нижні, також перевернуті списаним донизу, сторінки.
Піднявши найнижчу, першу, з них, Лисий уважно придивився і прочитав перший рядок:
«Одна гілка хиталася. В цьому була причина. Саме це зупинило Лисого».