Мавка
Ні, любий, я тобі не дорікаю,
а тільки – смутно, що не можеш ти
своїм життям до себе дорівнятись.
Лукаш
Я щось не розберу, що ти говориш.
Мавка
Бач, я тебе за те люблю найбільше,
чого ти сам в собі не розумієш,
хоча душа твоя про те співає
виразно-щиро голосом сопілки…
Лукаш
Мавка
Воно ще краще,
ніж вся твоя хороша, люба врода,
та висловить його і я не можу…
(Смутно-закохано дивиться на нього і мовчить хвилинку.)
Заграй мені, коханий, у сопілку,
нехай вона все лихо зачарує!
Лукаш
Ей, не пора мені тепера грати!
Мавка
То пригорни мене, щоб я забула осю розмову.
Лукаш (оглядається)
Цить! почують мати!
Вони вже й так тебе все називають
накидачем…
Мавка (спалахнула)
Так! хто не зріс між вами,
не зрозуміє вас! Ну, що се значить
«накинулась»? Що я тебе кохаю?
Що перша се сказала? Чи ж то ганьба,
що маю серце не скупе, що скарбів
воно своїх не криє, тільки гойно
коханого обдарувало ними,
не дожидаючи вперед застави?
Лукаш
Була надія, що віддячусь потім.
Мавка
І знов чудне, незрозуміле слово –
«віддячуся»… Ти дав мені дари,
які хотів, такі були й мої –
неміряні, нелічені…
Лукаш
То й добре,
коли ніхто не завинив нікому.
Ти се сама сказала – пам’ятай.
Мавка
Чому я маю сеє пам’ятати?
Мати (виходить із-за хати)
Се так ти жнеш? А ти се так городиш?
Лукаш поспішно поволік дерево за хату.
Коли ти, дівонько, не хочеш жати,
то я ж тебе не силую. Вже якось
сама управлюся, а там на вісень,
дасть біг, знайду собі невістку в поміч.
Там є одна вдовиця – моторненька, –
сама припитувалась через люди,
то я сказала, що аби Лукаш
був не від того… Ну, давай вже, любко,
мені серпочка – другого ж немає.
Мавка
Я жатиму. Ідіть до конопель.
Мати йде через галяву до озера і криється за очеретом. Мавка замахує серпом і нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квітки з куколю, ромен, березка.
Русалка Польова (з благанням кидається до Мавки)
Сестрице, пошануй!
Краси моєї не руйнуй!
Мавка
Русалка Польова
Уже ж мене пошарпано,
всі квітоньки загарбано,
всі квітоньки-зірниченьки
геть вирвано з пшениченьки!
Мак мій жаром червонів,
а тепер він почорнів,
наче крівця пролилася,
в борозенці запеклася…
Мавка
Сестрице, мушу я! Твоя краса
на той рік ще буйніше запишає,
а в мене щастя як тепер зов’яне,
то вже не встане!
Русалка Польова (ламає руки і хитається від горя, як од вітру колос)
Ой горенько! косо моя!
косо моя золотая!
Ой лишенько! красо моя!
красо моя молодая!..
Мавка
Твоїй красі вік довгий не судився,
на те вона зроста, щоб полягати.
Даремне ти благаєш так мене, –
не я, то інший хто її зожне.
Русалка Польова
Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє
з краю до краю.
Дай нам зажити веселого раю,
поки ще літечко сяє,
поки ще житечко не полягло, –
ще ж неминуче до нас не прийшло!
Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рідная!
Потім поникне краса моя бідная,
ляже додолу сама…
Сестро! не будь як зима,
що не вблагати її, не вмолити!
Мавка
Рада б я волю вволити,
тільки ж сама я не маю вже волі.
Русалка Польова (шепче, схилившись Мавці до плеча)
Чи ж не трапляється часом на полі
гострим серпочком поранити руку?
Сестронько! зглянься на муку!
Крапельки крові було б для рятунку доволі. –
Що ж? Хіба крові не варта краса?
Мавка (черкає себе серпом по руці, кров бризкає на золоті коси Русалки Польової)
Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в житі.
Від озера наближається мати, а з нею молода повновида молодиця, в червоній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдований і зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім, намисто дзвонить дукачами на білій, пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан і від того кругла, заживна постать здається ще розкішнішою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспіває за нею.
Мати (до молодиці люб’язно)
Ходіть, Килинко, осьде край берези
ще свіже зіллячко. Ось деревій, –
ви ж гладишки попарити хотіли? –
Він добрий, любонько, до молока.
Килина
Та в мене молока вже ніде й діти!
Коб ярмарок хутчій – куплю начиння.
Корова в мене турського заводу, –
ще мій небіжчик десь придбав, – молочна,
і господи яка! Оце вже якось
я в полі обробилася, то треба
роботі хатній дати лад. Он тітко,
вдовиці – хоч надвоє розірвися!..
(Прибіднюється, підобгавши губи.)