Лісова пісня

Мати

Ей рибонько, то ви вже обробились?
Ну, ще то сказано, як хто робітний,
та здужає… А в нас – маленька нивка,
та й то бог спору не дає…

Килина (дивиться на ниву, де стоїть Мавка)

А хто ж то женцем у вас?

Мати

Та там одна сирітка…

(Нишком.)

Таке воно, простибіг, ні до чого…

Килина (надходить з матір’ю до Мавки)

Добридень, дівонько! Чи добре жнеться?

Мати (сплескує руками)

Ой лишенько! Іще не починала!
Ой мій упадоньку! Що ж ти робила?
Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!

Мавка (глухо)

Я руку врізала…

Мати

Було при чому!

Килина

А дай сюди серпа – нехай-но я.

Мавка ховає серпа за себе і вороже дивиться на Килину.

Мати

Давай серпа, як кажуть! Таж не твій!

(Вириває серпа Мавці з рук і дає Килині, тая кидається на жито і жне, як вогнем палить, аж солома свище під серпом.)

Мати (втішно)

Ото мені робота!

Килина (не одриваючись од роботи)

Якби хто
перевесла крутив, то я б удух
сю нивку вижала.

Мати (гукає)

А йди, Лукашу!

Лукаш (виходить. До Килини)

Магайбі.

Килина (жнучи)

Дякувати.

Мати

От, Лукашу,
поможеш тут в’язати молодичці.
Бо та «помічниця» вже скалічіла.

Лукаш береться в’язати снопи.

Ну, жніте ж, дітоньки, а я піду,
зварю вам киселиці на полудень.

(Іде в хату.)

Мавка одійшла до берези, прихилилась до неї і крізь довге віття дивиться на женців.

Килина який час так само завзято жне, потім розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всміхається, трьома широкими кроками прискакує до нього і пацає з виляском долонею по плечах.

Килина

Ну ж, парубче, хутчій! Не лізь, як слимак!
Ото ще верисько!

(Залягається сміхом.)

Лукаш (і собі випростується)

Яка ти бистра!
Ось ліпше не займай, бо поборю!

Килина (кидає серпа, береться в боки)

Ану ж, ану! Ще хто кого – побачим!

Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони «міряють силу», упершись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає.

Килина (стоїть над ним сміючись)

А що? Хто поборов? Не я тебе?

Лукаш (устає, важко дишучи)

Підбити – то не мація!

Килина

Чи ж пак?

У хаті стукнули двері. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в’язати. Хутко загін затемнів стернею і вкрився снопами; скілька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подолані і ще не пов’язані бранці.

Мати (з сінешнього порога)

Ходіте, женчики! вже є полудень.

Килина

Та я своє скінчила, он Лукаш
ніяк не вправиться.

Лукаш

Мені не довго.

Мати

Ну, то кінчай; а ви ходіть, Килинко!

Килина йде в хату. Двері зачиняються. Мавка виходить з-під берези.

Лукаш (трохи змішався, побачивши її, але зараз оправився)

Ага, то ти? Ось дов’яжи снопи, а я піду.

Мавка

В’язати я не можу.

Лукаш

Ну, то чого ж прийшла тут наглядати,
коли не хочеш помогти?

(В’яже сам.)

Мавка

Лукашу,
нехай ся жінка більше не приходить, –
я не люблю її – вона лукава,
як видра.

Лукаш

Ти її ніяк не знаєш.

Мавка

Ні, знаю! Чула сміх її і голос.

Лукаш

Сього ще мало.

Мавка

Ні, сього доволі.
Ся жінка хижа, наче рись.

Лукаш

Іще що?

Мавка

Нехай вона до нас у ліс не ходить.

Лукаш (випростався)

А ти хіба вже лісова цариця,
що так рядиш, хто має в ліс ходити,
хто ні?

Мавка (сумно, з погрозою)

У лісі є такі провалля,
заховані під хрустом та галуззям, –
не бачить їх ні звір, ані людина,
аж поки не впаде…

Лукаш

Іще говорить
про хижість, про лукавство, – вже б мовчала!
Я бачу, ще не знав натури твеї.

Мавка

Я, може, і сама її не знала…