Лукаш
Так, отже, слухай: якщо я тут маю
тебе питати, хто до мене сміє
ходити, а хто ні, то ліпше сам я
знов з лісу заберуся на село.
Вже якось там не пропаду між людьми.
Бо я не став отут сидіти в тебе,
як лис у пастці.
Мавка
Я пасток на тебе
не наставляла. Ти прийшов по волі.
Лукаш
По волі ж і піду, як тільки схочу,
ніхто нічим мене тут не прив’яже!
Мавка
Чи я ж тебе коли в’язати хтіла?
Лукаш
Ну, то до чого ж ціла ся балачка?
Дов’язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати. Мавка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній задумі.
Дядько Лев (виходить із-за хати)
Чого се ти, небого, зажурилась?
Мавка (тихо, смутно)
Лев
Для тебе
воно таки журба. Я міркував би,
що вже б тобі не тра верби на зиму.
Мавка
Лев
Як на мене,
то не тісна була б з тобою хата…
Коли ж сестра таку натуру має,
що з нею й не зговориш. Я вже брався
і так, і інако… Якби то я
був тут господарем, то й не питався б;
та вже ж я їм віддав сей ґрунт і хату,
то воля не моя. Я сам піду
на зиму до села, до свеї доми…
Якби ти на селі могла сидіти,
то я б тебе прийняв.
Мавка
Ні, я не можу…
якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.
Лев
Хліб добрий, дівонько, а не людина.
Але, щоправда, я таки вподобав
породу вашу лісову. Як буду
вмирати, то прийду, як звір, до лісу, –
отут під дубом хай і поховають…
Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,
як сива голова моя схитнеться?..
Де-де! ще й не такі були дуби,
та й тії постинали… Зеленій же
хоч до морозу, кучерявий друже,
а там… чи дасть біг ще весни діждати?..
(Стоїть, смутно похилившись на ціпок.)
Мавка поволі вибирає напівзів’ялі квітки з пожатого жита і складає їх у пучечок. З хати виходять: мати, Килина і Лукаш.
Мати (до Килини)
Чого ви спішитесь? Та ще посидьте!
Килина
Ей, ні вже, дядинусю, я піду.
Дивіть, уже нерано, – я боюся.
Мати
Лукаш
Килина (поглядає на нього)
Мати
Яка робота
увечері? Іди, синашу, йди,
та надведи Килинку до дороги.
Самій увечері в сій пущі сумно.
Та ще така хороша молодичка, –
коли б хто не напав!
Килина
Ой дядинусю,
се ж ви мене тепер зовсім злякали!
Лукашу, йдім, поки не звечоріло,
а то й удвох боятимемось!
Лукаш
Я б то?
боявся в лісі? Ого-го! помалу!
Мати
Та він у мене хлопець-молодець,
ви вже, Килинко, честі не уймайте!
Килина
(Завважає Лева)
Ов! Дядьку Леве!
то ви-те вдома?
Лев (удає, мов не дочув)
(Йде собі в ліс.)
Килина
Ну, будьте вже здоровенькі, тітусю!
(Хоче поцілувати стару в руку, тая не дає, обтирає собі рота фартухом і тричі «з церемонією» цілується з Килиною.)
Килина (вже на ході)
Живі бувайте, нас не забувайте!
Мати
Веселі будьте, та до нас прибудьте!
(Йде в хату і засовує двері за собою.)
Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, походою іде до озера, сідає на похилену вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галяву, хату й гай.
Русалка (підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і цікава)
Мавка
Ти хіба ніколи
не плакала, Русалонько?
Русалка
О, я!
Як я заплачу на малу хвилинку,
то мусить хтось сміятися до смерті!
Мавка
Русалко! ти ніколи не кохала…
Русалка
Я не кохала? Ні, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання – як вода, – плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал – воно кипить, а стріне холод –
стає мов камінь. От моє кохання!
А те твоє – солом’яного духу
дитина квола. Хилиться од вітру,
під ноги стелеться. Зостріне іскру –
згорить, не борючись, а потім з нього
лишиться чорний згар та сивий попіл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить і кисне, як солома,
в воді холодній марної досади,
під пізніми дощами каяття.
Мавка (підводить голову)
Ти кажеш – каяття? Спитай березу,
чи кається вона за тії ночі,
коли весняний вітер розплітав
їй довгу косу?
Русалка
Мавка
Що милого не може обійняти,
навіки пригорнути довгим віттям.