Русалка
Мавка
Бо милий той – весняний вітер.
Русалка
Нащо ж було кохати їй такого?
Мавка
Бо він був ніжний, той весняний легіт,
співаючи, їй розвивав листочки,
милуючи, розмаяв їй віночка,
і, пестячи, кропив росою косу…
Так, так… він справжній був весняний вітер,
та іншого вона б не покохала.
Русалка
Ну, то нехай тепер жалобу спустить
аж до землі, бо вітра обійняти
повік не зможе – він уже пролинув.
(Тихо, без плеску, відпливає від берега і зникає в озері.)
Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій. Потім від сильнішого пориву вітру хмари дощові розходяться і видко ліс – уже в яскравому осінньому уборі на тлі густо-синього передзахідного неба.
Мавка (тихо, з глибокою журбою)
Лісовик виходить з гущавини. Він у довгій киреї барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гілка достиглого хмелю.
Лісовик
Доню, доню,
як тяжко ти караєшся за зраду!..
Мавка (підводить голову)
Лісовик
Саму себе.
Покинула високе верховіття
і низько на дрібні стежки спустилась.
До кого ти подібна? До служебки,
зарібниці, що працею гіркою
окрайчик щастя хтіла заробити
і не змогла, та ще останній сором
їй не дає жебрачкою зробитись.
Згадай, якою ти була в ту ніч,
коли твоє кохання розцвілося:
була ти наче лісова царівна
у зорянім вінку на темних косах, –
тоді жадібно руки простягало
до тебе щастя і несло дари!
Мавка
Так що ж мені робить, коли всі зорі
погасли і в вінку, і в серці в мене?
Лісовик
Не всі вінки погинули для тебе.
Оглянься, подивись, яке тут свято!
Вдяг ясень-князь кирею золоту,
а дика рожа буйнії корали.
Невинна біль змінилась в гордий пурпур
на тій калині, що тебе квітчала,
де соловей співав пісні весільні.
Стара верба, смутна береза навіть
у златоглави й кармазини вбрались
на свято осені. А тільки ти
жебрацькі шмати скинути не хочеш,
бо ти забула, що ніяка туга
краси перемагати не повинна.
Мавка (поривчасто встає)
То дай мені святкові шати, діду!
Я буду знов, як лісова царівна,
і щастя упаде мені до ніг,
благаючи моєї ласки!
Лісовик
Доню,
давно готові шати для царівни,
але вона десь бавилась, химерна,
убравшися для жарту за жебрачку.
Розкриває свою кирею і дістає досі заховану під нею пишну, злотом гаптовану багряницю і срібний серпанок; надіває багряницю поверх убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на ній червоні китиці ягід, звиває собі віночок, розпускає собі коси, квітчається вінком і склоняється перед Лісовиком, – він накидає їй срібний серпанок на голову.
Лісовик
Тепер я вже за тебе не боюся.
(Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину і зникає.)
З лісу вибігає Перелесник.
Мавка
(Наміряється втікати.)
Перелесник (зневажливо)
Не бійся, не до тебе.
Хтів я одвідати Русалоньку, що в житі,
та бачу, вже вона заснула. Шкода…
А ти змарніла щось.
Мавка (гордо)
Перелесник
Здається, кажеш? Дай я придивлюся.
(Підходить до неї, Мавка відступає.)
Та ти чого жахаєшся? Я знаю,
що ти заручена, – не зачеплю.
Мавка
Перелесник
Та ти не сердься, – що ж,
коли я помилився… Слухай, Мавко,
давай лиш побратаємось.
Мавка
Перелесник
А чом же ні? Тепер ми восени,
тепер, бач, навіть сонце прохололо,
і в нас простигла кров. Таж ми з тобою
колись були товариші, а потім
чи грались, чи кохались – трудно зважить, –
тепер настав братерства час. Дай руку.
Мавка трохи нерішуче подає йому руку.
Дозволь покласти братній поцілунок
на личенько твоє бліде.
(Мавка одхиляється, він все-таки її цілує.)
О, квіти
на личеньку одразу зацвіли! –
цнотливії, незапашні, осінні…
(Не випускаючи її руки, оглядається по галяві.)
Поглянь, як там літає павутиння,
кружляє і вирує у повітрі…
Отак і ми…
(Раптом пориває її в танець.)
Так от і ми
кинемось, ринемось
в коло сами!
Зорі пречисті,
іскри злотисті,
ясні та красні вогні променисті,
все, що блискуче, –
все те летюче,
все безупинного руху жагуче!
Так от і я…
так от і я…
Будь же мов іскра, кохана моя!
Прудко вирує танець. Срібний серпанок на Мавці звився угору, мов блискуча гадючка, чорні коси розмаялись і змішалися з вогнистими кучерями Перелесника.
Мавка
Перелесник
В щирій загоді
не зупиняйся, кохана, й на мить!
Щастя – то зрада,
будь тому рада, –
тим воно й гарне, що вічно летить!