Килина (вже прочумавшись)
Я тії подою, що тут застала,
та націджу три краплі молока –
хунт масла буде…
Мати
Отже й не змовчить!
Хто ж винен, що набілу в нас не стало?
З такою господинею… ой горе!
Ну вже й невісточка! І де взялася
на нашу голову?
Килина
А хто ж велів
до мене засилатися? Таж мали
отут якусь задрипанку, – було вам
прийняти та прибрати хорошенько,
от і була б невісточка до мислі!
Мати
А що ж – гадаєш, ні? Таки й була б!
Дурний Лукаш, що проміняв на тебе;
бо то було таке покірне, добре,
хоч прикладай до рани… Узиваєш
її задрипанкою, а сама
її зелену сукню перешила
та й досі соваєш – немає встиду!
Килина
Та вже ж, у вас находишся в новому!..
Он чоловіка десь повітря носить,
а ти бідуй з свекрушиськом проклятим, –
ні жінка, ні вдова – якась покидька!
Мати
Який би чоловік з тобою всидів?
Бідо напрасна! Що було – то з’їла
з дітиськами своїми, – он, сидять! –
бодай так вас самих посіли злидні!
Килина
Нехай того посядуть, хто їх кличе!
На сих словах одчиняє двері з хати. Куць утікає в болото. Злидні схоплюються і забігають у сіни.
Килина з відром у руках шпарко пробігає до лісового потока, з гуркотом набирає відром воду і вертається назад уже трохи тихшою ходою. Завважає близько дверей Мавку, що стоїть при стіні знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя.
Килина (спиняється і становить відро долі)
А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п’яна,
чи, може, змерзла?
(Термосить Мавку за плече.)
Мавка (насилу, мов борючися з тяжкою зморою)
Сон мене змагає…
Зимовий сон…
Килина (відслоняє їй обличчя і пізнає)
Чого сюди прийшла?
Тобі не заплатили за роботу?
Мавка (як і перше)
Мені ніхто не може заплатити.
Килина
До кого ти прийшла? Його нема.
Я знаю, ти до нього! Признавайся –
він твій коханок?
Мавка (так само)
Колись був ранок
ясний, веселий, не той, що тепер…
він уже вмер…
Килина
Мавка (так само)
Вільна я, вільна…
Сунеться хмарка по небу повільна,
йде безпричальна, сумна, безпривітна…
Де ж блискавиця блакитна?
Килина (сіпає її за руку)
Геть! не мороч мене! Чого стоїш?
Мавка (притомніше, відступаючи од дверей)
Стою та дивлюся, які ви щасливі.
Килина
А щоб ти стояла у чуді та в диві!
Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гіллям.
Килина (оговтавшись від здуміння, ворожо)
Чи ба! Я в добрий час тобі сказала!
Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..
Хлопчик (вибігає з хати. До Килини)
Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем,
а баба не дають!
Килина
(Нишком, нахилившись до нього.)
Я там під печею пиріг сховала, –
як баба вийде до комори, – з’їжте.
Хлопчик
Ви-те суху вербу встромили тута?
Та й нащо то?
Килина
Хлопчик
Килина
Хлопчик вирізує гілку з верби і вертається в хату. З лісу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.
Килина (скрикує радісно, вгледівши його, але зараз же досада тамує їй радість)
Таки явився! Де тебе носило
так довго?
Лукаш
Килина
Ще й не питай!
Тягався, волочився, лихо знає
де, по яких світах, та й «не питай»!
Ой любчику, не тра мені й питати…
Вже десь ота корчма стоїть на світі,
що в ній балює досі свита й шапка.
Лукаш
Килина
(Заводить.)
Втопила ж я головоньку навіки
за сим п’яницею!
Лукаш
Килина спиняється, глянувши на нього з острахом.
Ось я тебе тепера попитаю!
Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?
Килина (спочатку збилась, але хутко стямилась)
А що ж ми мали тута – голод їсти?
Прийшли купці, купили та й уже.
Велике щастя – дуб!
Лукаш
Таж дядько Лев
заклявся не рубати.
Килина
Дядька Лева
нема на світі, – що з його закляття?
Хіба ж то ти заклявся або я?
Та я б і цілий ліс продати рада
або протеребити, – був би грунт,
як у людей, не ся чортівська пуща.
Таж тут, як вечір, – виткнутися страшно!
І що нам з того лісу за добро?
Стикаємось по нім, як вовкулаки,
ще й справді вовкулаками завиєм!