Лукаш
Цить! цить! не говори! Мовчи!
(В голосі його чутно божевільний жах.)
Ти кажеш
продати ліс… зрубати… а тоді вже
не буде так… як ти казала?
Килина
Лукаш (затуляє їй рота)
Килина (визволившись від нього)
Та бійся бога!
Ти впився, чи вдурів, чи хто наврочив?
Ходи до хати.
Лукаш
Зараз… я піду…
от тільки… тільки… ще води нап’юся.
(Стає навколішки і п’є з відра. Потім устає і дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з місця.)
Килина
Лукаш
(Вагаючись.)
Чи тут ніхто не був без мене?
Килина (шорстко)
Лукаш (спустивши очі)
Килина (злісно посміхнувшись)
Ти не знаєш,
то, може, я що знаю.
Лукаш (тривожно)
Килина
А що ж!
Я відаю, кого ти дожидаєш,
та тільки ба! – шкода твого ждання!
Якщо й було, то вже в стовпець пішло…
Лукаш
Килина
Мати (вибігає з хати і кидається з обіймами до Лукаша. Він холодно приймає те вітання)
Сину!..
Ой синоньку! О, що ж я набідилась
з отею відьмою!
Лукаш (здригнувшись)
Мати (показує на Килину)
Лукаш (зневажливо всміхаючись)
І та вже відьма? – Ба, то вже судилось
відьомською свекрухою вам бути.
Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли.
Мати
Якби ж я знала, що вона така
нехлюя, некукібниця!..
Килина (впадає в річ)
Ой горе!
Хто б говорив! Уже таких відьом,
таких нехлюй, як ти, світ не видав!
Ну вже ж і матінка, Лукашу, в тебе! –
залізо – й те перегризе!
Лукаш
А ти,
я бачу, десь міцніша від заліза.
Килина
Від тебе дочекаюсь оборони!
Такої матері такий і син!
Якого ж лиха брав мене? Щоб тута
помітувано мною?
Мати (до Лукаша)
Та невже ж ти
не скажеш їй стулити губу! Що ж то,
чи я їй поштурховисько якесь?
Лукаш
Та дайте ви мені годину чисту!
Ви хочете, щоб я не тільки з хати,
а з світу геть зійшов? Бігме, зійду!
Килина (до матері)
Мати
Щоб ти так діждала
від свого сина!
(Розлючена йде до хати, на порозі стрічається з Килининим сином, що вибігає з сопілкою в руках.)
(Штурхає хлопця і заходить в хату, тряснувши дверима.)
Хлопчик
Лукаш
(На слові «сину» кладе іронічний притиск.)
Килина (вражена)
Ну, то скажи йому, як має звати, –
уже ж не дядьком?
Лукаш (трохи присоромлений)
Та хіба ж я що?
Ходи, ходи сюди, малий, не бійся.
(Гладить хлопця по білій голівці.)
Чи то ти сам зробив сопілку?
Хлопчик
Сам.
Та я не вмію грати. Коб ви-те!
(Простягає Лукашеві сопілку.)
Лукаш
Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..
(Смутно задумується.)
Хлопчик (пхикаючи)
І! то ви-те не хочете! Ну, мамо,
чом тато не хотять мені заграти?
Килина
Іще чого! Потрібне те грання!
Лукаш
(Бере сопілку)
Хлопчик
(Показує на вербу, що сталася з Мавки.)
Лукаш
Щось наче я її не бачив тута.
(До Килими.)
Килина
Хто б її садив?
Стирчав кілок вербовий та й розрісся.
Тут як з води росте – таже дощі!
Хлопчик (вередливо)
Лукаш (задумливо)