«Той, що греблі рве» (поривчасто простягає їй обидві руки)
Ну, мир-миром!
поплинем понад виром!
Русалка (береться з ним за руки і прудко кружляє)
На виру-вирочку,
на жовтому пісочку,
в перловому віночку
зав’юся у таночку!
Ух! Ух!
Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б’ється в береги, аж осока шумить, і пташки зграями зриваються з очеретів.
Водяник (Виринає посеред озера. Він древній, сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на голові корона із скойок. Голос глухий, але дужий)
Хто тут бентежить наші тихі води?
Русалка з своєю парою спиняються і кидаються врозтіч.
Стидайся, дочко! Водяній царівні
танки заводити з чужинцем?! Сором!
Русалка
Він, батьку, не чужий. Ти не пізнав?
Се ж «Той, що греблі рве»!
Водяник
Та знаю, знаю!
Нерідний він, хоч водяного роду.
Зрадлива і лукава в нього вдача.
Навесні він нуртує, грає, рве,
зриває з озера вінок розкішний,
що цілий рік викохують русалки,
лякає птицю мудру, сторожку,
вербі-вдовиці корінь підриває
і бідним сиротятам-потерчатам
каганчики водою заливає,
псує мої рівненькі береги
і старощам моїм спокій руйнує.
А влітку де він? Де тоді гасає,
коли жадібне сонце воду п’є
із келиха мого, мов гриф неситий,
коли від спраги никне очерет,
зоставшися на березі сухому,
коли, вмираючи, лілеї клонять
до теплої води голівки в’ялі?
Де він тоді?
Під час сеї мови «Той, що греблі рве» нишком киває Русалці, ваблячи її втекти з ним по лісовому струмку.
«Той, що греблі рве» (з укритою насмішкою)
Тоді я в морі, діду.
Мене на поміч кличе Океан,
щоб не спило і в нього чашу сонце.
Як цар морський покличе – треба слухать.
На те є служба, – сам здоровий знаєш.
Водяник
Еге ж, тоді ти в морі… А мені,
якби не помагав мій друг одвічний,
мій щирий приятель осінній дощик,
прийшлось би згинуть з парою!
«Той, що греблі рве» незамітно ховається в воду.
Русалка
Татусю!
не може пара згинути, бо з пари
знов зробиться вода.
Водяник
Яка ти мудра!
Іди на дно! Доволі тут базікать!
Русалка
Та зараз, тату! Вже ж його немає.
Я розчешу поплутаний сікняг.
(Виймає з-за пояса гребінку з мушлі, чеше прибережне зілля.)
Водяник
Ну, розчеши, я сам люблю порядок.
Чеши, чеши, я тута підожду,
поки скінчиш роботу. Та поправ
латаття, щоб рівненько розстелялось,
та килим з ряски позшивай гарненько,
що той порвав пройдисвіт.
Русалка
Водяник вигідно вкладається в очереті, очима слідкуючи роботу Русалчину; очі йому поволі заплющуються.
«Той, що греблі рве» (виринувши, стиха до Русалки)
Русалка ховається, оглядаючись на Водяника.
Поплинемо з тобою
ген на розтоки,
під бистрії лотоки,
зірвемо греблю рівну,
утопим мельниківну!
(Хапає Русалку за руку і швидко мчить з нею через озеро. Недалеко від другого берега Русалка спиняється і скрикує.)
Русалка
Ой, зачепилася за дуб торішній!
Водяник прокидається, кидається навперейми і перехоплює Русалку.
Водяник
То се ти так?!. Ти, клятий баламуте,
ще знатимеш, як зводити русалок!
Поскаржуся я матері твоїй,
Метелиці Гірській, то начувайся!
«Той, що греблі рве» (з реготом)
Поки що буде, я ще нагуляюсь!
Прощай, Русалонько, сповняй коновки!
(Кидається в лісовий струмок і зникає.)
Водяник (до Русалки)
Іди на дно! Не смій мені зринати
три ночі місячні поверх води!
Русалка (пручаючись)
З якого часу тут русалки стали
невільницями в озері? Я – вільна!
Я вільна, як вода!
Водяник
В моїй обладі
вода повинна знати береги.
Іди на дно!
Русалка
Водяник
А, не хочеш?
Віддай сюди вінець перловий!
Русалка
Ні!
то дарував мені морський царенко.
Водяник
Тобі вінця не прийдеться носити,
бо за непослух забере тебе
«Той, що в скалі сидить».
Русалка (з жахом)
Ні, любий тату,
я буду слухатись!
Водяник
Русалка (поволі опускаючися в воду)
Я йду, я йду… А бавитися можна
з рибалкою?
Водяник
Та вже ж, про мене, бався.
Русалка спустилася в воду по плечі і, жалібно всміхаючись, дивиться вгору на батька.
Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.
Таж він тебе занапастив би тільки,
потяг би по колючому ложиську
струмочка лісового, біле тіло
понівечив та й кинув би самотню
десь на безвідді.
Русалка
Водяник