(Починає грати [мелодія № 14] спершу тихенько, далі голосніше, зводить згодом на ту веснянку [мелодія № 8], що колись грав Мавці. Голос сопілки [при повторенні гри на сопілці мелодії № 8] починає промовляти словами.)
Лукаш (випускає з рук сопілку)
(Хапає Килину за плече.)
Килина
(Витягає йому з сіней сокиру.)
Лукаш (узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся удруге – і спустив руки)
Килина
(Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу.)
В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу.
Перелесник
Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається на хату, солом’яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату. Мати Лукашева і Килинині діти вибігають з хати з криком: «Горить! Горить! Рятуйте! Ой, пожежа!..» Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і на клунках та мішках виносять скулених Злиднів, що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають з коновками до води, заливають вогонь, але він іще дужче розгоряється.
Мати (до Лукаша)
Лукаш (втупивши очі в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвітом)
Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, і вся хата обертається в кострище. Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко крізь білий застил сніговий не стає нікого видко, тільки багряна мінлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, і коли сніг рідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вогкості. Матері Лукашевої і дітей Килининих та клунків з добром уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг, віз та дещо з хліборобського начиння.
Килина (з останнім клунком у руках, сіпає Лукаша за рукав)
Лукаш
Килина
Лукаш (сміється тихим, дивним сміхом)
Килина (злякана)
Лукаш
Килина
Лукаш
Килина
Лукаш
Килина
Лукаш
Килина
(Тягне його за руку.)
Лукаш (дивиться на неї з легковажною усмішкою)
(Показує на віз і начиння.)
Килина (господарно)
Останні слова промовляє, вже біжучи до лісу. Лукаш проводжає її тихим сміхом. Незабаром її не стає видко.
Від лісу наближається якась висока жіноча постать у білій додільній сорочці і в білій, зав’язаній no-старосвітському, намітці. Вона йде, хитаючись, наче од вітру валиться, часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко від пожарища, то випростується, і тоді видно її змарніле обличчя, подібне до Лукашевого.
Лукаш
Постать
Лукаш
Доля
Лукаш