Лукаш потакує головою.
Твоя сопілка має кращу мову.
Заграй мені, а я поколишуся.
Мавка сплітає довге віття на березі, сідає в нього й гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш грає соло мелодії № 6, 7 і 8, прихилившись до дуба, і не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько на голос мелодії № 8, і Лукаш їй приграє вдруге мелодію № 8. Спів і гра в унісон.
Мавка
Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає білі груди,
серденько виймає!
На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти. Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга аж до сліз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.
Лукаш
Мавка
(Проводить рукою по очах.)
А справді… Ні-бо! то роса вечірня.
Заходить сонце… Бач, уже встає
на озері туман…
Лукаш
Мавка
Ти б не хотів, щоб день уже скінчився?
Лукаш хитає головою, що не хотів би.
Мавка
Лукаш
Бо дядько до села покличуть.
Мавка
Лукаш киває, потакуючи.
Бачиш, і ти немов той ясень розмовляєш.
Лукаш (сміючись)
Та треба по-тутешньому навчитись,
бо маю ж тута літувати.
Мавка (радо)
Лукаш
Ми взавтра й будуватися почнемо.
Мавка
Лукаш
Ні, може, хижку,
а може, й цілу хату.
Мавка
Ви – як птахи:
клопочетесь, будуєте кубельця,
щоб потім кинути.
Лукаш
Мавка
Як навіки? Ти ж казав,
що тільки літувати будеш тута.
Лукаш (ніяково)
Та я не знаю… Дядько Лев казали,
що тут мені дадуть грунтець і хату,
бо восени хотять мене женити…
Мавка (з тривогою)
Лукаш
Я не знаю. Дядько не казали,
а може, ще й не напитали дівки.
Мавка
Хіба ти сам собі не знайдеш пари?
Лукаш (поглядаючи на неї)
Я, може б, і знайшов, та…
Мавка
Лукаш
(Пограває у сопілку стиха щось дуже жалібненьке [мелодія № 9], потім спускає руку з сопілкою і замислюється.)
Мавка (помовчавши)
Чи у людей паруються надовго?
Лукаш
Мавка
Се так, як голуби…
Я часом заздрила на їх: так ніжно
вони кохаються… А я не знаю
нічого ніжного, окрім берези,
за те ж її й сестрицею взиваю;
але вона занадто вже смутна,
така бліда, похила та журлива, –
я часто плачу, дивлячись на неї.
От вільхи не люблю – вона шорстка.
Осика все мене чогось лякає;
вона й сама боїться – все тремтить.
Дуби поважні надто. Дика рожа
задирлива, так само й глід, і терен.
А ясень, клен і явір – гордовиті.
Калина так хизується красою,
що байдуже їй до всього на світі.
Така, здається, й я була торік,
але тепер мені чомусь те прикро…
Як добре зважити, то я у лісі
зовсім самотня…
(Журливо задумується.)
Лукаш
А твоя верба?
Таж ти її матусею назвала.
Мавка
Верба?.. Та що ж… в їй добре зимувати,
а літом… бач, вона така суха,
і все рипить, все згадує про зиму…
Ні, я таки зовсім, зовсім самотня…
Лукаш
У лісі ж не самії дерева, –
таж тут багато різної є сили.
(Трохи ущипливо.)
Вже не прибіднюйся, бо й ми чували
про ваші танці, жарти та зальоти!
Мавка
То все таке, як той раптовий вихор, –
от налетить, закрутить та й покине.
В нас так нема, як у людей, – навіки!
Лукаш (приступаючи ближче)
Раптом чутно голосне гукання дядька Лева.
Голос
Гов, Лукашу, гов!
го-го-го-го! А де ти?
Лукаш (відзивається)
Голос
Лукаш
(Відгукується.)
(Подається йти.)
Мавка
Лукаш