«Діти! Бабця дуже любить, але чашка тріскає!»
І діти тихнуть, мов мишенята під мітлою…
Вже й вечоріє, а батьків Ігорчикових все ще нема й нема. Але ось — чи не помилився він? Щось, наче задеренчав дзвінок від саней. І дійсно, на подвір’я вже сунуться сани, чути, як коні форкають, гомонять знайомі голоси.
Входять у кухню, розкутуються з бараниць і «бунд». Ігорчик несміливо приглядається — мов чужий. Бачить — батько, гарний такий, чепурний, у новому лисячому хутрі з видрячим коміром, черевики на ногах шеврові, з модними камашами. І мама — поважна, як завжди, якась змінена, потовстіла, постаріла. Це так вона потовстіла, кажуть, від коли в неї туберкульоза почалася під час війни, а інші кажуть, що вона з горя їсть, щоб забути витівки Микольцеві.
«Ігорчику!» — каже мама. І Ігор біжить до неї, мов пружиною кинений, припадає устами до руки. Яка ж вона гарна й добра, та рука мамина, холодна така від морозу, маленька й м’яка. Ні, ніхто в світі не має такої руки, навіть красуня — тітка Люба…
Вечером усі сидять довкола великого столу, домашні й гості, і Ігорчик примістився біля матері. Було б весело, якби не Бабця з Відня, яка якраз тепер починає розводити власні аристократичні теорії.
Хтось згадав про «Зів’яле листя» Франкове й пані Пословську аж кинуло. З усіх «україньчиків» вона найбільше не терпить Івана Франка, за те, що він радикалом був і Б криміналі сидів і її рідного сина Олеся спокусив до українства й до поезії та й довів (їй так здається) до передчасної, туберкульозної смерти.
«Вєнц о кім мова? Франко? Чи він був ксєндзкий син, паничик?»
— питається невинно Бабця з Відня.
«Та ні, цьоцю,» — каже Дарка відважно — «Франко був селянський син.»
«То вєнц о кім бесіда?» — каже тріюмфально пані Пословська — «Хлоп — хруньо до десєтого покоління!»
Серед приявних помітно деяке збентеження й Оля каже трохи ображено:«Та ж Микольцьо також селянський син.»
Але пані Пословська відказує ласкаво (вона Микольця любить):
«То нічо, Микольцьо вже при нас тут обтерся.» Серед загального змішання чути сміх Микольця Пекаря. Він же елеґант і європеєць і принципово не сперечається з дамами, особливо старшими. До того ж і він і Корчини всі прекрасно знають, що в Пекаря і одяг і манери і «широкий жест» більше «панські» ніж у якогонебудь «ксєндзкого сина».
Зате пізно вечором була більша неприємість — у сальоні. Там відбувалася якась «сцена» поміж зятем, тестем і дочкою Олею і, хоч Ігорчика при тім не було, то він таки встиг заглянути крізь примкнуті двері. Бачив, як батько його швидко ходив у шеврових черевиках з камашами, з кута в кут, рвав руками біляву шевелюру й кричав драматичним голосом:
«Лож, брехня, лож!»
Ігорчикові страшно було — і якось соромно.
Хлопця поклали спати разом із батьками в сальоні, а йому все таки не спиться чогось. Прислухається — в лівому вусі його щось так жалісно, тоненько дзвонить, наче муха бренить на папір приклеєна. І причувається йому тонкий голосок його покійної малої сестрички — Зіні. Ох, як гарно було б, якби вона жила тепер, було б йому з ким бавитися, а не лиш все з «глупою» Славцею, яка вміє тільки плакати й дряпатися. А Зіня тепер у землі лежить — померла. І батько й мама помруть, і він, Ігорчик. Лежатимуть мертві — як оті жиди в Ярузі, побиті денікінськими погромщиками….
Хлопець починає жалісно шльохати. «Що тобі?» — питає мати, пробудившись.
«Я плачу за Зінею» — каже Ігорчик. Це, звичайно не вся правда, але як вияснити мамі Ігорчиків вельтшмерц і страх перед смертю? А так вона задовольняється відповіддю сина і пестить його й він швидко поринає в сон.
II. ВЕСНА
«Надійшла весна прекрасна,
Многоцвітна, тепла, ясна»
ЛИСОВИЦЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ
Коли Ігорчик ще був малюком — несміливим, блідим і замкнутим — він любив розмовляти сам із собою на самоті, розказуючи сам собі прекрасні історії про романтичні бої, фантастичні винаходи, про молодих, безпомічних, закоханих у нього ж, Ігорчика, красунь. Вся ця романтика діялася начебто в близькому майбутньому, тоді як він, Ігорчик, матиме дванадцять літ. Він тоді, звичайно, буде чудовим хлопчиною, струнким і гарним, із довгими білявими кучерями — ну, зовсім як ті королівські пажі, що їх намальовано в Бехштайнових казках.