А нині Ігорчикові вже й направду дванадцять років, та він зовсім не такий, як Бехштайнові пажі, а звичайний собі, блідий і незграбний підросток, лиш голова в нього вже не така велика здається як колись, бо хлопець таки добре підріс за останній рік. А сидить він знов у лисовицькому приходстві, вчиться приватистом до другої гімназійної кляси, бо вдома в нього знов стало сутужно — провалився черговий батьковий «золотий інтерес». Закуплені на селі дешеві вагони яблук померзли по дорозі, на морозі, і піонер галицького капіталізму Микола Пекар ще раз опинився без гроша при душі.
Але хлопцеві це ніяк не вадить. Він любить Лисовичі як рідне село. Насправді приходство куди рідніше йому ніж що раз нові мешкання батьків у що раз інших галицьких містечках. А до того ще тепер — весна навколо й по дворі ходити можна — в сад, у поле, в широкий світ. І до того ще завтра — Великдень.
Ранок. Ігор прокинувся від невгамовного гамору дзвонів, такого святкового й незвиклого після трьох днів жалобного «калатання». Ціле приходство пахне бабкою й шинкою, а на дворі — легіт весняний, м’який як шовк, пахучий фіялками. Сади присипані яблуневою порошею, поля кучеряві від озимини — як радісно!
«Вже сі правит!» — кричить крізь двері Олекса-паламар. І йде до церкви вся Корчинівська сім’я, по м’якій по-весняному, але вже добре втоптаній стежці. Йдуть попід каштан великий, молодими бруньками прибраний, уздовж ряду насаджених о. Корчином струнких смерічок — униз до церкви.
А в церкві місця не стає для людей, на «цвинтарі» — подвір’ї церковному — товпляться — статечні ґазди в прадавньому білому одязі, в сорочках по-верху пущених, у полотнянках, з довгими кучерями, мов тіні забутих слов’янських предків. І молодиці в «кебалках», дівчата в нових червоних хустках, у спідницях рясних.
У церкві піднеслий, радісний настрій, як ніколи інде в році. Від престола лунає міцний ще, хоч по-старечому надірваний голос о. Корчина — «Христос Воскресе!». І ціла церква співає у відповідь йому, не гармонійно, але щиро, і лунає на цілий Кут, на цілу Сторону й аж ген на Волю веселе «Христос Воскресе», безліч разів повторюване, завжди свіже й дивно радісне.
А завершенням усього — свячення пасок. Навколо церкви великим півколом розклали молодиці «сир, масло, яйця і прочії сніди». Але це лиш так прозаїчно співається, бо сніди ці — вишукано декоративні, паски дивно повипікувані, ковбаси поприбирані барвінком і хроном, писанки блистять усіма красками райдуги. Голодно поглядає на них вилощений за сім тижнів лисовицький народ, ось зараз розпічнеться оргія наїдків, світла інтерлюдія між говінням Великого посту й недалеким, нераз голодним, «переднівком».
По полудні на церковному подвір’ї будуть гагілки. А гагілки в Лисовичах не такі, як у місті — стилізовані, а старі, сільські, споконвічні.
…Біля церкви ходять урочистим кроком, в обрядовому танку два ряди дівчат, все сходяться й розходяться. Поскрипують новими чобітьми, поблискують новими хустками, поглядають з-під ока на парубків.
Починають від сентиментальної:
І далі пісня ллється епічно й жалісно, про ту Марисеньку, що в неї нема «ні батенька, ні матінки в чужім краю». Ще мине тридцять літ і дочка не одної з цих рум’янолиціх співачок опиниться далеко від рідних, «в чужім краю». Та нині це для них не реальність, лиш «жєлісна» гагілка.
Коли знудиться сумна, то починають живішої, войовничої:
— або й зовсім веселої, серед дівочого реготу:
Збоку, подальше, стоять старші парубки, дебелі, молодецькі, ветерани весільних боїв, з цигарками в зубах, недбайливо чвиркаючи слиною. Молодші ж парубки не те, вони близько коло церкви забавляються, будують «вежі» штудерні, перед дівчатами пописуються. Між ними сільська дрібнота гонить — не нагониться, в чобітках малих, а то й босаком, поблискуючи білими штанятами. Всі аж б’ються, щоб тягнути за мотузки дзвонів: великого — поважного, середнього — веселого, і малого, крикливого дисканта.
А дзвони дзвонять — переливаються…
На приходстві ж настрій, хоч не такий захопливий і голосний, як у селі, а все таки радісний. Тут після Богослужби всі по-давньому розговляються. Отець Корчин ділиться свяченим яйцем із великою родиною, всі цілуються й бажають одно одному — по щирості, бо Корчини таки любляться хоч сваряться. А їдять вони на Великдень як ніколи смачно: солодку бабку з шинкою й торти по кусочкові (решту для гостей держать). Їмость Марія всіх частує щедро й ласкаво, особливо ж зятя Степана Пруса припрошує, бо він уже висвячений і катехит і заможний і поважний — улюблений зять. І теща до нього примовляє гарно так, до шинки, припрошує: «Може ще трошки, Стефцю, від ножа?»