А далі — мов розв'язався мішок із гістьми. Приїхав о. декан Носовський з Ольхович із дружиною й дві дочки їх — старша співачка «майже професійна», а молодша — симпатія Олеся Корчина, він не одну пару підошов сходив, бігаючи до неї, до Ольхович. І отець Розновський із найближчого села — Волостич, із високими, такими як він, дочкою й сином (а їмость хвора, дома лишилася). І надійшли пішки з містечка із співом, мандоліною й великою фантазією студенти молоді: Студент юристики Крат — із штучною мужицькою вимовою й трохи вайлуватими манерами, і Грицяк — весельчак, що вміє складати такі дотепні пісні, і Галюк — вродливий, ґалянтний бльондин, що тільки недавно вернувся з Німеччини.
Приходство виповнюється гістьми — по береги. В Середньому покою й навколо бічного стола в «Канцелярії» вечерю подають — борщ і індика-«потвора» й печеню й паштет і торти з кавою. Гості їдять і хвалять, добре справився кухар Смола, не даром панським кухарем служив.
Алькоголю багато не п’ють, лиш чарку-дві, хоч про «Відродження» ще й ніхто не чув, але ж пити багато «не випадає», а це найважливіший закон у приходському побуті.
А по вечері все товариство розміщується хто-де-куди — їмості в Середньому покою, панотці в Канцелярії за преферансом, а молодь у сальоні забавляється.
Ігоря, звичайно, тягне до молодих. Йому пригадується, як він колись, дитиною, страшно любив «товариські гри», як він із Славцею тоді плуталися попід ноги дорослим у «цюцюбабці», крутилися в «пташку» й пхалися до «кляштору». А нині вже не так просто й приємно йому. От, до Славці-ровесниці тепер дорослі кавалери всміхаються й часом навіть «панною» кличуть, а його просто не завважують, ані не женуть, як дітвака колись, ані не приймають до гри. Ігор переживає тепер початок страшно неприємного віку в житті хлоп’ячому — віку дозріваючого підлітка.
Але йому тим легше тепер залишатися непомітним обсерватором, і Ігор спостерігає-приглядається. Всі ці товариські гри Маковей назвав «страшно дурними», але це в дійсності не так зовсім. Бо всі вони є часткою правічної гри двох супротивних статей, фліртом у формі дитячих ігор, залицянням під бачним оком «тіток-призвоїток».
Насамперед, звичайно, «пташок». Хтось затягає традиційного «Лята пташек по уліци», але молодша ґенерація його зацитькує, вони ж українці й співатимуть по-новому:
І далі — «Вибирай си, кого любиш!» — І хоровід стає, і розсміяний, відважний кавалер вибирає зашарілу панночку й усі сміються, переглядаються: «Ага!». А далі «кляштор». До темної, замкнутої кімнати Грицяк — «дверник» викликає «сестру Стефанію» до «брата Олександра», тобто до вуйка Олеся його «симпатію». За закритими дверима чути шарудіння й сміх і поцілунок і «брат Олександер» виходить з тріюмфальною міною. І нагло, мов грім із ясного неба, «дверник» кличе для «сестри Стефанії» — «брата Ігоря»! Ігор встає ні в цих, ні в тих, хотів би крізь землю провалитися, звичайно, всі знають і Ігор знає також, що Стефця Носовська любить тільки Олеся Корчина й ні з ким іншим не хоче цілуватися, а Ігоря викликала тільки тому, що він нешкідливий дітвак. Але, що йому робити в «кляшторі» з тією Стефцею? Цілувати її? — та ні — і страшно й гидко якось. Подати руку? Смішно! Врешті Ігор пригадує, що старших пань (років понад тридцять) у «кляшторі» цілують у руку, і він дуже ґалянтно й незграбно цілує теплу й спочену руку Стефці. Фу — життя врятоване! А сам він до «кляштора» викликав… Славцю.
Багато веселіша й оживленіша — цюцюбабка. Звичайно, й тут також молоді люди намагаються зловити, на-сліпо бігаючи, якусь симпатичну дівчину й при цій нагоді бувають усякі «припадкові» обійми й грішні дотики — але все таки втікати від зав’язаної «цюцюбабки» страх смішно, а ще смішно штовхнути її — коли вона хлопець. І Сальон аж тріщить від тупоту, реготу й дівочого писку.
Так, цікаві ті товариські гри, але Ігор таки лиш підросток і спостерігач і йому надокучує ця роля. Він встає і з повагою власного дванадцятого року йде до інших кімнат послухати — подивитися.
В Середньому покою їмость Пашковська розказує:
«Страх, їмость, які ті молоді люди прикрі. От, колись приїхав мій Мільо з гімназії, я дивлюся на його латинську книжку, а там на кождій сторінці написано: ’Кацап-ідіот, ідіот-кацап!’.»
Всі їмості співчувають їй. Пашковські здавна були «старорусини», але не москвофіли ніякі, а тепер діти їх — зовсім таки українці. Але це не зберегло гімназійних книжок Мілевих від народнього гніву.
Ігор мандрує далі — до Канцелярії. Там його толерують отці преферансісти, бо він тихо сидить, не перебиває їм. А при преферансі говорити гостро заборонено й сам о. Корчин грізно остерігає: «Кібіцен — штіль зіцен!». Ігор знає вже настільки німецьку мову, а зрештою він і так мовчазний, а на карти поглянути цікаво. Грають усі з завзяттям, скупченням, повагою, не грають, а священнодійствують. Мов ті, славні з комедії «Декани з гір», тільки ж ті грали не преферанса, а фербля, а в Лисовичах фербля не грають, може тому, що бояться їмостей (так, принаймні, це пояснює молодий Грицяк — жартун).