Ігор також перечитав уже майже всю лисовицьку шафу — хоч Золя й Мопасан йому здаються майже порнографічними й часом сумління мучить його — а може це — «злі книжки», як у катехизмі сказано, може поповнив він страшний «задержаний гріх»?
Але нині Ігор зробив на найвищій полиці шафи нове відкриття — «Малженьство досконале», польською мовою й у подертій обкладці. А там такі цікаві ілюстрації й пояснення, читаючи їх і приємно якось і страшно робиться.
Читає Ігор, освідомлюється. Ну, це вже не колишні Мартині аматорські інформації, а наукова, серіозна книга. Ігор з цікавістю розглядає анатомічні рисунки, перекрої, червоні схеми кров’яних посудів — і нагло йому зовсім гидко робиться. Фе, яке погане все, мов покраяне звіринне м’ясо в жидівській ятці в містечку — і де ж тут мрії про кохання недосяжне, про романтичних красунь?
А крім того ще, ця книжка здається Ігореві очевидячки «зла» — і «гріх задержаний» буде й розгрішення сповідник не дасть. Та й як йому з такого поганого гріха сповідатися?
І «Ідеальне подружжя», кинене гидотним рухом, летить знов на горішню поличку шафи, там, де лежить від років уже, й досі не прочитана Ігорем, «Анна Кареніна»….
ПЕРШЕ КОХАННЯ
Яке було відношення дванадцятилітнього Ігорчика до «красної статі», до дівчат-одноліток? Було воно неоднакове, контрастове між реальністю і мрією, як то звичайно буває в нашому суєтному життю.
У мріях і розповідях таємних, «собі самому», на самоті, Ігорчик уявляв дівчат страшно романтичними, етеричними, майже янгольськими створіннями. Навіть асоціювати їх із якоюнебудь біологічною функцією йому здавалося святотатством і образою. Всі вони — оті царівни з мрій — були ніжні й стрункі, із золотистим волоссям і голубими (звичайно!) очима. Вони були безпомічні й слабкі, але це лиш для того, щоб якийсь безстрашний лицар (от так, як Ігорчик із мрії) міг оборонити їх від лютого ворога чи дикого звіра.
А насправді — дівчата навколо Ігорчика не були ніяк подібні до вимріяних царівен. І волосся не золотисте в них, а звичайний галицький «шатен» — усі відтінки темно брунатного кольору, і очі не сині, а «пивні» якісь, і не безпомічні вони, а крикливі й зачіпливі. То й відношення Ігорчика до них було незацікавлене й сповнене погорди й легковажности. А вони так само мало цікавились Ігорчиком.
Та це не завжди було так. І часом — несподівано для самого юнака — в нього раптом пробуджувалося романтичне почуття до дівчини, вона ставала для нього на деякий час винятковою, омріяною істотою, не зважаючи ні на зріст ні на стан ані на колір очей чи волосся. Просто кажучи — Ігорчик закохувався.
От тепер нагадується йому, як ніжно він любив колись, ще «на Сході», в містечку Ярузі над Дністром, маленьку Лідочку, попадянку чорнявеньку, з якою він разом вичитував передвоєнний «Мірок» і Гоголя в російському виданні. Вона була на рік старша від Ігоря, кароока й темнокоса, насмішкувата така. Щоб доказати їй власну відвагу й мужність, Ігор хоробро поліз на стрімку «стінку» Дністра, мов той альпініст, що лазить по гірських скелях. А скінчилося все те для нього сумно — натягнув в’язи в нозі, тиждень пролежав, стогнучи, а потім кульгав, мов старий, а Лідочка, безсердечна, сміялася, «інвалідом» називала…
Ну, але він тоді був дітваком, а тепер інакше, він гімназист другої кляси і майже мужчина. І нині він таки «направду» закоханий. У кого? Ну, звичайно, в кузиночку Вірусю. У неї таке миле, округленьке обличчя і очі великі, чорні і вона ними так мило дивиться на Ігоря, видно він — не байдужий їй, хоч на три роки молодший. А до того, говорить вона з пречудовим лемківським акцентом…
Віруся, зрештою, своячка не близька, любити її не гріх. Навіть географічно вона геть іздалеку, вона з славного лемківського, попівського роду Боркутів. Боркути, звісно, «москвофіли» всі, завзятущі «кацапи», тільки ж Ігорчикові й це тепер не важливе. Зрештою, мати Вірусі, повдовівши, переселилася з гір до Перемишля, де, «тримаючи дітей на станції» якось проживала сама й дітей виховувавала. Бо в їмості повдовілої, звичайно, нема ні пенсії, ні кола, ні двора — «попа хоронять, а попадю з села гонять» кажеться.
І от тепер і мати й дочки Боркути залюбки заїжджають у Лисовичі, то на вакації, то на Різдво чи Великдень. Лисовицьке приходство гостинне й просторе, не те, що їхнє мешкання в місті, де майже в кожній кімнаті гімназисти-квартиранти порозсідалися.
А Ігорчик закохався не на жарт і вночі сняться йому кругле личко і чорні очі і говорить і жартує він із Вірусею на диво відважно, навіть навчився від неї усяких російських «циганських романсів» — «Там мчітса тройка удалая» і «За чарующій взґляд» і «Очі чорніє», ну, зовсім забув про свою давню антипатію до «кацапів». Він ходить поважно й замріяно й виструнчується на ввесь свій дванадцятирічний зріст і пригадує з вдоволенням, що хтось там узяв його за чотирнадцятирічного, словом, хіба він Вірусі не пара?