…Неділя перед вечером. Приємна, «блакитна» година, коли ще не засвічують лямп, а кімнати потапають зразу в рожевому відблиску Заходу, а потім у романтичному смерканні. Ігорчик у найкращому, поетичному настрої заходить у «канцелярію», аж раптом…
… У кутку, на ліжку сидять, тісно притулившися, дві постаті — Віруся Боркут і вуйко Олесь. Віруся тихо сміється, а Олесь і голубить її і пригортає і до вушка наспівує, зумисне перекручуючи популярний галицький романс:
і цілує покірно розхилені повні губоньки Ігорчикової мрії-кохання…
Ну, звичайно, Ігорчик знає, що вуйко Олесь — весельчак і цілувальник і до Вірусі в нього напевне нема серіозного відношення, от просто так цілуються собі «від нічого робити». Але ж найбільше Ігорчика болить, що вони цілуються таки при нім, його зовсім не завважуючи, так ніби він — не живий, закоханий юнак, а мебель якийсь, стіл чи крісло. І він, піднісши гордо голову, виходить із кімнати, на устах у нього роблено-цинічна усмішка, а в серці йому гірко-гірко.
«Дівчата!» — думає Ігорчик у болючому гніві. «Сорому ніякого не мають, тьфу! А й вуйко Олесь — такий! Такий! Ну, що воно за граматична форма така — ’цілуває’?»
І Ігорчик набрався тоді ненависти до жіночого роду, мізогіністом став — на цілих декілька місяців…
ГОЛЛІВУД У ЛИСОВИЧАХ
Марта Корчин так і не поїхала до вчительської семінарії в Перемишлі, дарма що в неї були вже й вступний екзамен і власна валіза спакована. Але інакше вирішила доля — чи пак фінансова ситуація на лисовицькому приходстві — і Марта вже другий рік навчається вдома приватисткою під опікою інструктора-студента.
Марті вже шіснадцять років — і вона романтична, фантазійна, гарненька дівчина, хоч личко в неї по-сільському рум’яне, а постава трохи коренаста — по-галицьки. Марті страшенно хочеться вирватись із села кудись, у широкий світ. Їй хочеться таємних пригод, страшних небезпек, цілунків із романтичними коханцями, такими чорноокими, лицарськими, з лискучим чорним волоссям — отакими, як на американських фільмах, такими, як Рудольф Валентіно. Марті хочеться — «ескапізму».
Для цього, власне, «ескапізму» молодих дівчат і для дешевих романтичних прагнень світового дрібно-міщанства, тепер, у середині двадцятих років, працює повною парою американський Голлівуд, те, що американці називатимуть «машиною мрій». Звідтіля розходяться по цілому світі — від Львова по Тімбукту — незліченні, плиткі, зовсім відорвані від реального життя фільми. Фільми «німі» — і тим вони романтичніші, тим легше продавати їх у Галичині — чи в Галилеї, змінивши тільки англійські на польські — чи арабські написи. А решту настрою доповнює бадьорий — чи сентиментальний акомпаньямент самотнього піяніста в темній залі кіна, а решту доспівують — домріюють собі самі маси безкритичних глядачів.
— деклямує Ігор раз-у-раз гумористичну віршу з «Діла»…
Але на селі, звісно, кіна нема. І нема його в поблизькому містечку, треба аж до Перемишля чи до далекого Львова їхати (цілих 60 кілометрів!), щоб подивитися на фільми. А без фільмів нудно Мартусі на селі — хоч помирай!
Та на щастя і Марта й Ігор і Славця знайшли доступ до американської «машини мрій», навіть не виїжджаючи з Лисович. Як? А через їхнє нове знайомство з вигнанцями з «далекого» Львова — сім’єю Г рициків.
Старий Василь Грицик був по професії залізничником, хоч народився в Лисовичах, господарським сином. Він ще за Австрії у Львові служив і придбав собі там чималу сім’ю, зовсім не лисовицьку з вигляду, а тепер поляки звільнили з роботи його — бо не хотів «перенести метрики». І львівська родина Грициків замешкала в батьківській мужицькій хаті, дивно відбиваючись і костюмом і поведінкою від решти односельчан. Старий Грицик — мовчазний і зажурений, Грицичка з намащеною «панською» мовою, дві старші дочки — Маруся — зовсім таки міська панночка, Єва — чорнява красуня, решта сім’ї —
дрібнота, помалу асимілюється до мужицьких ровесників.
Ігореві найбільше з усіх подобається молодша дочка — Єва, але він ні за що не признався б до тієї потаємної симпатії. Зрештою, і його й Марту й Славцю таки найбільше цікавить Маруся, бо вона вміє так чудово оповідати американські фільми, колись у Львові бачені. Вона оповідає не саму лиш фабулу, але й поетично описує мистецькі й психологічні ефекти, драматично спинює розповідь, коли героїня лежить прив'язана на рейках — а потяг-експрес наближається з нестримною швидкістю… Вона пластично змальовує всю плюгаву вдачу «Чорного Характера», захоплено описує вродливість і відвагу лицаря-рятівника. А приходські юнаки-дітлахи сидять мало не з відчиненими ротами, вони мов власними очима бачать на уявному срібному екрані — фільм — такий чудовий, повний пригод — американський фільм!