Мабуть Самуїл Ґолдвін і Л. Маєр і Дж. Цукор ніколи й не думали, що найвірнішими поклонниками їхнього мистецтва були — троє галицьких підростків у селі, де ніколи не було, й досі напевно нема, ніякого, навіть найпримітивнішого, кінотеатру….
РОМАНТИЧНИЙ ІНТЕРЛЮД
Коло приходства, від полудня простягнувся «ґазон» — по-простому — квітник. Та й усі інші приходства в околиці мають свої квітники, але «ґазон» у Лисовичах славний — просторий такий, з усіх боків обсаджений височенним живоплотом. Колись, ще за доброго австрійського часу, той живопліт обтинали щороку величезними ножицями, але тепер ніхто його не чіпає й граби, липи й ліщинові кущі в ньому ростуть, як самі хочуть і стоїть собі лисовицьке приходство мов у лісі, лиш комини й вершечок ґонтяного даху видно здалеку. А на ґазоні — цвітучі кущі всякі, жовті, білі, рожеві, давно насаджені, буйно розрослі, вже й назви їм ніхто не тямить. У кутку, дві високі смереки ростуть, на них узимку ворони товпляться, а весною такі чудові червоні шишечки висять, мов прикраси ялинкові. Між смереками Микола Пекар (він майстер на всі руки був) збудував штудерну альтанку з соснових лат, а по альтанці пнуться червоні пучечки рож. Яке прекрасне місце для закоханих пар, щоб на ньому зітхати до місяця, але ж тепер, здається, в Лисовичах зітхати нема кому.
Та чи дійсно нема?…
Та й ще на ґазоні розкидані чудові клюмби й грядки й на них повно всякого городового цвіту — ось тепер, на весну, цвітуть іриси й відцвітають нарцизи пахучі, а плекає всю ту квітяну розкіш — не повірите, хто — Олесь Корчин — студент, гуляка й джиґун, який у душі своїй дуже любить цвіти, але страшенно сердиться, коли їмость Марія похвалить його за його огородництво — при людях. Де ж таки — сором чоловікові робити «бабську» роботу! На ґазон висувається з приходського будинку — ґанок, колись гарненький, із вигідними лавочками й столом, а нині напів розвалений, лиш одна лавка зосталася. А на лавці Ігор сидить, вивчає латинську граматику другої гімназійної кляси. Вчиться напам’ять «виїмки третьої деклінації мужеського роду».
Звичайно в Ігоря, кажуть, пам’ять добра, раз перечитає — затямить усе. Але нині йому якось не лізе в голову. Може тому, що надворі весна і сонце гріє так тепло крізь навислі галузки дикого винограду й бджілки бренять, до ірисів летячи. Та й ще щось причувається Ігореві — щось наче гусятко мале пищить з-під куща ясмину…
Ігор зконцентровано й уперто шепче:
«І всі на ’ніс’ — ’ґвіс’ з попередним співзвуком» — «І всі на ’ніс’ — ’ґвіс’ з попередним співзвуком»….
Та що це, ні, йому не причувається, не гусятко пищить, а чути виразно Мартин смішно тонюсінький голос:
«їзууу. Їзууу!»
І дивиться Ігор — під ясмином Марта лежить на траві, ніжно гладить наїжену біляву чуприну інструктора Василя Соплинця й цілує його в рожевий, спочений лоб і примовляє, по-дитячому шепелявлячи: «їжуууу!»….
Якби ось зараз із безхмарного весняного неба в ґанок ударив грім — то Ігор не здивувався б більше, ніж тепер із цього мимовільного відкриття. Виходить — Марта закохана! І то в кого — в Соплинця! Ну, Марта ж, звісно, доросла вже, їй шіснадцять літ, їй можна кохатися й цілуватися, про це навіть у піснях співають і поезії пишуть, так, видно, гарно й добре. Але Соплинець! Як можна любити Соплинця — він такий сухий і нудний і руки в нього все холодні й вогкі, а шкіра рожева вся, а коли дотулитись до неї пальцем, то лишається білий кружечок від дотику. Фе!
Це так думає Ігор — а Марта думає інакше — з перспективи свого шіснадцятого року життя. Василько Соплинець їй здається й розумним і гарним, у нього очі блакитні такі й білява чуприна й минуле — героїчне, він сам про себе розказує, що він був «непослідною особою при Петлюрі» — хоч Дарка сміється, що він певне тільки в Ставці Головного Отамана на варті стояв…
Зрештою, Марта йде тільки за традицією Корчинівською, за прикладом старших сестер. Адже всі вони досі виходили заміж за інструкторів — то чому вона не може також? Бо, зрештою, в Лисовичах жениха не легко знайти.