І Дмитро Чапля виявився, на диво всім, таки добрим чоловіком для Мартусі, мабуть і джиґунство й легкодушність його були тільки позою, привезеною з військової еміграції. Подружжя Чаплів жило закохане й щасливе. Аж десь за сім тисяч кілометрів від Лисович ударив грім. Восени 1929 року на нью-йоркській біржі стався «крах» — і системою відосередніх кругів Велика Депресія поширилася по цілому світі. Врешті прийшла вона й до Польщі й тут найміцніше вдарила по українському «Беренлянді», а найболючіше по малому й убогому Повітовому Союзі в Делятині. І Союз збанкротував і Чапля з Мартою й трьома малими дітьми поїхали в гості до Лисович. Вони стали часткою тієї трагічної кляси, яка сиділа «на ласці» в свояків, у сільських приходствах, у мужицьких хатах, без гроша ощадности, без соціяльного забезпечення, без виходу й без надії — кляси безробітних інтелігентів.
Дмитрові Чаплі бідувати — не першина, він уже змалечку, як мужицький син, на возі був і під возом. Та й Марта не привикла до розкошів. Їмость Марія віддала для вжитку їм найменшу кімнату приходства, тут стояло «ліжко на ліжку» й увесь день пахло мокрими пеленками — але ж подружня ідилія Чаплів від цього аж ніяк не терпіла.
Чапля пробував був заводити новий лад у приходському господарстві — він же господарський син! Але їмость Марія ніяк не могла стерпіти конкуренції, та ще від нелюбого зятя, через якого вона стільки сліз пролила колись, і вона відогнала Чаплю назад у його малу кімнатку, сиди, мовляв, і до мене не вмішуйся.
Тоді Чаплі нагадалися давні спомини з Чехії й зачитана десь кооперативна лектура й він надумав закласти на приходстві «зразкову курячу фарму». Підлатав старий курник, нагородив кліток, купив кілька десяток курей — і почав яєшну продукцію. Але з півсотні курей, та ще в час Депресії, коли яйця йшли за безцін, вижити важко було й Чаплі його «фарма» давала тільки ілюзію господарської незалежности й пару злотих на пеленки, іграшки й молоко для дітей.
І Чаплі далі жили отак — убогі, закохані, щасливі невдачники, відділені від світу й людий і навіть від решти Корчинів, які все таки мали перед собою хоч якунебудь перспективу. Але ж Чаплі не були цілком ізольовані — бо вони почали працювати в селі, в читальні, «Відродженню» й навіть — у перших початках лисовицького підпілля.
ДИСКУСІЯ НА ПОВАЖНІ ТЕМИ
Поміж Ігорем і Ярославом — очевидна, хоч трохи прихована антипатія.
Ярослав не любить Ігоря за те, що він «штубак». А «штубацтвом» називає Ярослав усякі там молодечі «примхи», різні пропаганди, акції, експропріації… Та й Ігор, із його молодою амбіцією, «бриґідською» фанфаронадою, балачками про Сореля — здається йому самою персоніфікацією «штубацтва». Бо Ярослав вірить тільки в коструктивну роботу, в культурне піднесення села, в економічні здобутки, а не в якісьтам «лицарства абсурду». Він — рідке явище серед тогочасної студентської молоді, він — переконаний леґаліст. А на дні душі він може ще боїться також, що «штубаки» — от такі, як Ігор — чого доброго можуть викликати нові урядові репресії і йому — Ярославу — не пощастить здобути вчительську посаду й він сидітиме безробітним із жінкою, як якийнебудь Чапля.
І за таке саме — за його погляди — не любить Ігор Ярослава. За те, що він — «опортуніст» і в угодовій клерикальній газеті працює, яка гостро нападається на націоналістичне підпілля. І за те, що Ярослав — практичний реаліст, а, на думку Ігоря, всі молоді повинні бути обов’язково романтиками. А якийнебудь Зіґмунд Фройд міг би й докопатися на дні тієї антипатії Ігоревої якогось «сублімованого сексуалізму» — заздрости за те, що Ярослав здобув його товаришку дитячих ігор, Славцю, тіточку-ровесницю.
Між Ярославом і Ігорем зчаста відбуваються словні зудари, не бої смертні, а такі тільки козацькі герці.
От і нині. Навколо стола в Середньому покою сидять, як звичайно, Корчини. Люба Прус, що в гості до батьків приїхала, говорить із заможною впевненістю й із погордою «мающих» до «немающих» — говорить про Дмитра Чаплю:
«Та де би я сиділа так тестеві на голові! Та якби я була Дмитром, я би пішла мішки носити, а не сиділа би м так!»
«Мішки носити», це в Корчинів найобразливіша й найважча форма праці, а мову Любину припадково зачула Марта, збоку сидячи, і тепер кидається в дискусію «з кигтями», боронячи милого Дмитра: