«То ти хотіла би, щоб Дмитрик мішки носив? А що тебе то обходить, що він робить? Він без праці не сидить, ми маємо курячу фарму, ми маємо незалежний дохід, від тебе грошей не просимо!»
Ігор збоку сидить, не вмішується до «бабських сварок», хоч він, очевидно, симпатизує з Чаплею. Але він мовчить і читає завзято «свою», націоналістичну газету «Український Голос». Там такі прекрасні статті пише молодий редактор Зенон Пеленський, так і пізнати, що вчився він у добрій німецькій школі, в славному місті Берліні.
Ярослав збоку приглядається і єхидно запитує: «Ну, що там пишуть? Коли вже починають революцію?»
Ігор спалахує:
«„Український Голос“, це леґальна газета, газета молодих» (Ігор зумисне підкреслює ’молодих’) «але там усе ж таки не виписують таких дурниць, як у вашій „Новій Зорі“. ’Гамаксойка’! Ну, що той Назарук хоче з тією ’гамаксойкою’?»
Ярослав приймає нестерпний для Ігоря дидактичний тон, тон «старшого», і пояснює повчально:
«Гамаксойками називали колись греки диких кочовиків, мовляв — ’хати на колесах’.»
Так, якби Ігор сам не знав того! Та ж він греку при матурі здавав, «форцуґом» вийшов.
«Добре, але яке це має відношення до української національної революції?»
«А те, що, на думку Назарука, усякі ті УВО, ОУН-и тощо є виразниками того самого нашого давнього, степового, бунтарського, руїнницького духа, який колись скликав Чорні Ради, чи валив Гетьманат у 1918 році»…
«То ви хотіли б, щоб у нас зовсім не було революційного духа, щоб ми корились мовчки? А що дала нам десятирічна робота ваших леґалістів, наприклад — УНДО — спольщені школи, закриті гімназії, зруйновані кооперативи?…»
«Ну, гімназії закрито власне через ваше дурне ’Юнацтво’, розполітикування молоді. А нищення кооператив, пацифікацію — хіба не ви самі спровокували це вашими ідіотськими саботажами? Чи ви хотіли б, може, щоб знову прийшла пацифікація?» «Ну, пацифікація — каже Ігор із запалом, хоч без особливої впевнености — пацифікація принесла й незаперечну користь. Ніщо так не зреволюціонізувало маси, як власне пацифікація.» І додає відому втерту фразу: «Для нас — чим гірше, тим краще!»
Ярослав бачить відкритий фланк супротивника й зараз же ним користується:
«Чим гірше, тим краще? То може ви хотіли б, щоб до нас прийшов большевицький режим — там тепер зовсім погано?»
Ну, тут Ігореві бракує арґументу, большевиків же ніхто не хоче, особливо тепер, після ліквідації СВУ. Але на щастя Ярослав, у полемічному запалі, сам подає йому дошку порятунку:
«Зрештою, „Нова Зоря“ — зовсім не ундівський журнал, нам із УНДО-м не по дорозі, ми маємо власний світогляд…»
«Так, ми знаємо, — каже Ігор — ви за целібат, за латинщення обряду, ви навіть атакуєте митрополита за його „східню“ орієнтацію!»
Ярослав відбивається, говорить щось про універсальність Церкви, про перевагу нежонатого духівництва в добу небезпеки — але дарма! Симпатія всіх слухачів тепер беззастережно по боці Ігоря, бо Корчини — народ консервативний, вони обрядові патріоти і в целібаті вони бачать загрозу для провідного прошарка села, для їх власного життєвого стилю, для них самих.
Ігор — досить несподівано й для нього самого незадовільно — виходить переможцем із дискусії. Ярослав сидить лихий — надутий. Врешті ситуацію врятовує «янгол миру» — Славця, вона ж щиро любить Ярчика свого (хоч і свариться з ним) а й Ігоря долюблює з привички й тепер каже дипломатично: «Ну, ви політики, ви ще колись дополітикуєтеся…» І обидва молоді політичні супротивники всміхаються, хоч трохи криво й без особливої щирости.
А Ярослав, успокоївшись, повертається до його улюбленої теми — до споминів про Волинь. Він же з батьком прожив там декілька літ і тепер уміє розказувати прекумедні анекдоти про дивних і незнаних земляків — тих з-поза Сокальського кордону. Подумайте — вони їдять квасне молоко з цукром! А огірки — з медом! А як горілку п’ють — ого!
КУЛЬТУРА Й ПОЛІТИКА
Хоч як критично відноситься Ігор до «опортуніста» Ярослава, то він таки не може відмовити йому одного — доброго смаку й широкого зацікавлення в літературі. Він і Славцю вже на свій лад переробив і в лисовицькій «бібліотеці» в Канцелярії появилися нові книжки, здебільша з польської «Біліотеки Нобелівських Лавреатів». Останнім часом ціла молода Корчинівська ґенерація закохалася в Джона Ґелсворсі й усі навипередки перечитують «Саґу Форсайтів» і «Людську Комедію» й дискутують при столі в Середньому покою красу й романтичність Ірини чи примхи молодої Флер. Аж дивно слухати, як приходські селюхи знаходять багато спільного з будівничими англійського капіталізму, мабуть тому, що і в одних і в других є той самий глибоко закорінений консерватизм і антипатія для всяких абстрактних «дурниць». І Ігор перечитує «Саґу» й захоплюється ясним, простим, прозорим стилем автора, таким інакшим від деяких сучасних українських, східніх і західніх, письменників, епігонів європейського «модернізму». Він віднаходить і себе самого в молодому Велові Дарті, що то був «пів-блазня, а пів-форсайта». Але ж ні, думає Ігор, у нього самого нічого блазенського нема, хоч може й є трохи Пекарівської фантазії…