Єдиний прямий контакт між приходством і школою тепер — два хлопчики, Круп’яки малі, обидва біляві й гарненькі, старший — балакучий і розумник, а менший — тихий і несміливий. То вони на приходство приходять, усі люблять їх, бо гарні, старший говорить за двох, а менший усе лиш дивиться. «Чого ти нічого не говориш, Адзю?» — питають його Корчини. А Влодзьо, старший, пояснює: «То тільки я вмію говорити і з панами і з хлопами, а Адзьо тільки з хлопами говорить, а вас боїться». Ну й як не боятися йому, тому Адзеві? Та ж приходство таке велике і меблі нечувано гарні і дзеркала й лямпи, а люди всі такі голосні й говіркі і «панські» з вигляду! І Адзьо стоїть і дивується й мовчить. Вбоге Лисовицьке приходство здається йому мало не княжим палацом.
Аж ось цього року появився новий контакт між приходством і школою. В село приїхала нова, молода вчителька, попадянка з містечка далекого, спокійна з вигляду дівчина з гарним обличчям і педантичними манерами. То Корчини, звичайно, запросили її мешкати на приходстві (адже дочка о. каноніка з P.!). І вона тепер перебуває там у положенні упривілейованого «льокатора»: в неї окрема кімната є і окрема шафа (подумайте!) і в шафі вся ґардероба її рівненько поскладана і їмость Марія на обіді їй усякі смаколики виварює («Та ж вона гроші платить» — пояснює). Це й викликало в молодих Корчинів зразу — настороження, а згодом справжню антипатію до гості, Миросі-вчительки.
Це не лиш тому, що в неї особливі привілеї є і педантичний порядок і міські делікатні манери. Ще більше насторожило всіх щось інше: Спостережливі Корчинівські дівчата завважили, що Олесь щось занадто уважливо заглядає за новою вчителькою — і крісло подає і за ручку держить і на прохід веде лиш удвійко, вечером. Ну, Олесь, звичайно, вже не молоденький хлопець, стукнула тридцятка, йому вже й женитися час, а Мирося — гарна пара для нього була б. Але в Корчинів молодих до неї тим ще зросла антипатія, як до інтруза, що, мовляв, хоче пролізти в родину їх, забрати любого брата Олеся, кавалера успішного, а куди їй до нього, куди?
І почалась проти Миросі кампанія сімейна, не одверта, а прихована, приперчена Корчинівським гумором. То при картах їй так приспівують голосно, що вона губить рахунок і хвилюється, то дотепи пускають на адресу її, то хтось розкине сорочечки в Миросиній шафі по цілій шухляді. А Чапля, старий гуморист, раз навіть живого таргана підкинув у шовкову панчішку Миросі — то вже крику було! Гірко приходилось бідолашній дівчині, тим більше, що й Олесь, Корчин солідарний, часто прилучувався до загального «гумору». Єдиний вірний союзник її — їмость Марія (Адже така добра партія!). Та ще й Ігор Пекар, наперекір усім, одверто став по Миросиному боці, бо він — принциповий неконформіст і оборенець покривджених, а може найбільше тому, що Мирося, ота майбутня тітка молода — йому таки досить подобалася.
СПОРТ У МАСИ
Тепер — на початку тридцятих років — Брітанія все ще панує над світом. Панує — хоч сонце, яке «ніколи не заходило в Імперії», вже таки дещо притьмарилося. А все таки, кожний четвертий мешканець земної кулі є ще брітанським підданцем.
Джона Ґелсворсі поляки возять по варшавському Старому Місті, а Pica Дейвіса українці — по зруйнованих кооперативах. Галицькі юнаки вдягаються (чи недавно вдягалися ще) в Бейден-Пауелівські скавтові уніформи, а колишні гімназійні товариші Ігореві грають «у Вовка» в англійського бріджа, з «англійськими» холодними обличчями й слова вимовляють поволі, крізь зуби — «по-англійському».
Але найважливіший символ брітанського світового впливу — спорт. Футбол, що почався в снобських «публічних школах» Англії, а згодом став формою її пролетарського газарду — «пулу» — нині поширився на цілий світ. Арґентіна здобула футбольне мистецтво світу — і це ще більше захопило молодих галичан, ніж імпортоване арґентінське танґо. А кожна перемога «України» над «Поґонею» сприймається як національний тріюмф, свого роду спортові Жовті Води. Але до «України» нині Ігор відноситься з погордою за її Ліґове членство, а тепер його, Ігоря, революційні провідники кинули нове гасло: «Спорт у маси».
І в Лисовичах появився спорт. Правда, тут нема спортового грища на сільському вигоні, з регулярною парою воріт, як у якомусь Завадові чи Кобиловолоках (там, кажуть, навіть кооперативи покупували грачам справжні футболівки!). В Лисовичах навіть хлопці не копають босоніж шматяного футболу — як у деяких околишніх селах. Але зате спорт проник — ні, таки бурею захопив Лисовицьке приходство.