Славця купила в Перемишлі пінґ-понґову сітку з ракетами й білими м’ячиками. Олесь добув звідкілясь справжній, шкіряний відбиванковий м’яч. І почалася для молодої Корчинівської ґенерації нова доба — доба спорту.
Пінґ-понґ розложено в Середньому покою на великому столі. Дарма що стіл той не прямокутний, а овальний і краї на нім штудерно повирізувані, а грають усі на нім, завзято, хоч не дуже успішно. Славця вдаряє ракеткою анемічно, несміливо, ледве через сітку переб’є. Марта — романтик — б’є міцно й завзято, але все кудись поза стіл. Ярослав грає поважно, поволі, як личить дорослому професорові. Не важко Ігореві здобути лисовицьке пінґ-понґове мистецтво, не важко — а приємно, бо надоїло вже в гімназії бути завжди на сірому кінці. Ігоря славлять, Ігоря вшановують — у пінґ-понґу. Навіть дідусь старенький пробує грати з ним, одною рукою на костур спирається, а другою б’є — куди попало, лиш у м’ячик не може трапити. Який, все таки, милий чоловік, той дідусь! Все всміхнений, вже навіть не прикидається ніколи суворим та сердитим. Тепер коло нього все крутиться двоє найменших унуків-близнюків — Тусьо й Люся. Вони й за поли тягнуть старого й на коліна лізуть, а Люся йому в ліжку перед сном «казку розказує» — жибонить про щось у розповіді без слів, драматично підносить і притишує дитячий голосок — як у дійсній казці. А дідусь поважно слухає, він усе розуміє….
Але повернімся від дитячих ігор до спорту лисовицького.
Відбиванка — це зовсім інакша справа, ніж пінґ-понґ, тут місце не для індивідуальних «зірок», а для колективної, «тімової» гри. Сітки в Лисовичах, що правда, нема, а грають тільки через мотузок, міцно натягнений між двома грушами, в саду «3а хатою», там, де трохи більше вільного простору. Грають дві трійки — але як грають! Ярослав поволі повертається, ввесь спочений, у Славці «пальці ґумові», о. Левич, хоч міцний як відземок, але ще дуже «сирий». Ігор на розі стоїть, грізно хмуриться, пускає «олімпійські» серви. Ні, він таки й у відбиванці першун — як нема вуйка Олеся. Бо той, хоч «старий» (майже тридцятка!), а Ігоря б’є, навіть «стинати» вміє.
А зрештою лисовичани грають здебільша навесело, сміються, кричать, «шахрують». Шахрувати ж не важко, коли краї площі позначені лиш галузками, а галузки легко недобачити, а то й відсунути ногою, нібито нехотячи.
Одна біда в Лисовичах — нема річки купатися. Потічок — «жабі по коліна», а в саджавці аж густо від зелених «гусячок». І як тут вигріватися на сонці без води, а вигріватися ж треба, бо кожний справжній спортовець мусить бути обов’язково засмалений «на чорно».
І от Ігор знайшов розв’язку — велику бляшану ванну, що стоїть під ринвою повна дощової води, заготованої для найближчої традиційної родинної купелі. І тепер він розкошує. Лежить на горбі біля каштана, в бавовняних плавцях, на бабусиному покривалі, на сонці гріється, а як розпечеться дуже, то — шусть у холодну ванну, разом із головою лізе, нуркує. Правда, малий Ромцьо, намовлений недоброю своячкою Зонею, почав був кидати в Ігоря грудками землі під час його «соняшної купелі», але Ігор зловив його й здорово набив, шануй, мовляв, старшого кузена!
А потім Ігор, увесь засмалений, з приємністю оглядає себе в великому дзеркалі в сальоні, простягає широкі молоді рамена, видмухує вперед груди — який дійсно атлетичний молодий чоловік у дзеркалі стоїть, засмаглий такий… Пригадується поезія з «Молодого Життя»:
Ну, правда, на «бронзовому тілі» Ігоревому мускули ще трохи нерозвинені й голова по-Корчинівськи велика. Але Ігор старається цього не завважувати — нащо псувати настрій щасливого, соняшного, літнього дня?…
ЗМІНИ ЦЕРКОВНІ Й ЗМІНИ ЦВИНТАРНІ
А в неділю в церкві Ігореві зовсім сумно робиться. І церква не така гарна здається як колись, після гімназійного, Святоюрського, собору. І дідусь Корчин ледве держиться, бідний, біля престола, важко повертається, підтримується рукою. І голос його вже не той, що колись, зовсім старий, надірваний голос, аж дивно подумати, що колись він міцним баритоном співав у давньому богословському хорі.
І паламаря Олекси нема вже. Загинув Олекса минулої зими, як післали його до міста по панотцеву катехитську пенсію. Зима була люта, морозна й глибокі сніги, а Олекса старий вже був, змучився й відпочивати сів під хрестом придорожнім, та вже й не встав ніколи — замерз на кість. Молоді Корчини, люди практичні, не дуже й схвилювалися цією подією, тим більше, що гроші при мертвому знайшлися всі, але о. Корчин дуже важко пережив смерть Олексину, кажуть, тоді за короткий час геть постарівся. І нового паламаря йменував, але цей уже не такий, як Олекса — а сердитий якийсь, нахмурений. Лиш згодом Ігор довідався, що новий паламар зовсім не лихий, а сумний тільки. Він — сільський злидар і деякі багачі зразу збунтувалися — де ж таки — призначати паламарем такого «голодника» на чвертці поля! Але о. Корчин таки на своїм поставив.