Взагалі, в сім’ї Корчинів є власний сімейний фолкльор і власне почуття гумору. І одно й друге спирається великою мірою на сто раз повторюваних спогадах про давніх і нових дітей сім’ї, про їх комічні вислови й учинки. До дітей у Корчинівському побуті є досить спеціяльне відношення — їх люблять, ними хваляться, але з них увесь час і, інколи досить немилосердно, насміхаються. Це, звичайно, можна б уважати своєрідною виховною методою, в роді англійського «феґґінґ» у «публічних школах». Але вразливих і несміливих дітей — от, як і нашого Ігорчика — ця метода ще більше онесмілює й залишає слід навіть у пізнішому, дорослому віці.
Та тепер на Ігорчика, Богу дякувати, ніхто не звертає уваги. Грають собі, жартують одне з одного, розказують кумедні, трохи підкрашені, історії про знайомих і сусідів, про смішних, до розпуки смішних мужиків Лисовицької парафії. Корчини, звичайно, образилися б, якби хтось назвав їх попівськими аристократами чи снобами. Ні, вони не горді й гидують делікатними, «польськими» манерами, і селян — сусідів своїх навіть люблять по-своєму. Тільки в них в підсвідомості сидять закорінені поняття: що всі міщани — недовченіпідпанки, а сільські вчителі — півінтеліґенти, а мужики добрі лише, коли не почнуть мудрувати йговорити «по-панськи».Взагалів Лисовичах говорити не так як діди-прадіди — гріх великий. Та ж Івана Падикала назвали «Ксєндзом» у селі лиш за те, що пробував говорити «ся» — замість «сі», і тепер і він «Ксєндз» і жінка «Ксєндзиха» і діти й унуки «Ксєндзики» — все через те одно нещасне «ся». А мокронівських мужиків уся околиця дразнить «букалами», бо вони кажуть «був», а не «бив» — як усі інші селяни.
Зрештою, в розмові своїй Корчини зовсім певні власної соціальної повновартости, навіть вищости. Лиш коли згадати їм про славетних «львівських аристократів», то їх це і дразнить і пригнічує. «Та які вони аристократи!?» — обурюються.
На Ігорчика не звертають уваги….Він радий з того, ходить собі по великій, півтемній кімнаті, прислухається до веселої розмови дорослих — ох, які ж вони дотепні й себепевні! — приглядається знайомим предметам, усе міркує щось. Ось напроти стола темний, важкий креденс, покритий старомодною різьбою. На самому вершечку вирізьблений двоголовий австрійський орел — хоч Австрії вже давно нема і в Листопаді вояки на вулицях зривали з шапок цісарські «ружі» і топтали ногами. І самий Ігорчик недавно лиш повернувся із Сходу, «з України», де він бачив на власні очі Революцію і де почалася його повна свідомість і тяглість споминів. А з ранішого лиш уривки спогаду лишилися, мов щасливі чи болючі проблиски в темряві забуття.
От і креденс. Він пригадує йому його перший соромний дитячий злочин, про який досі ніхто не знає ще, ні бабця, ні дідусь, ані навіть мама. Коли йому було п'ять років, він украв дідусеві гроші — двадцять австрійських корон, такий гарний, хрусткий синенький банкнот, «десять ринських»! У хаті паніка, всі кричать і шукають і врешті Ігорчик, переляканий, витягає той банкнот з-під креденса, він нібито знайшов його, бавлячись із котиком. Та зразу ніхто не повірив йому, лиш одна мама, а вона боронила його, мов поранена тигриця і мабуть таки переконала всіх, що «Ігорчик ніколи неправди не говорить».
А коли вже мова про злочини, то ось тут, біля дверей до «сип’яльні» (де сплять бабця й дідусь, а при них у ночі малеча тиснеться «на кріслах») висить великий настінний годинник з таємничими римськими цифрами й грізним дзвонінням годин. Тут наш молодий герой ще чотиролітнім хлопчиком сховався, вкравши в Славці чоколядову свинку з-під ялинки. Але з’їсти свинки не наважився, лиш відкусив рильце, і тут за дверима його знайшов дідусь із «корпусом делікті» в руках і вилаяв «лайдаком» і «дранем». Страх було неприємно.
А приємні спомини? Приємно було сидіти під столом, обнявшись із Гектором (а Гектора вже давно нема), приємно лежати на ліжку в кутку, під образом святого Миколая, що в нього борода така, як дрібно кручений макарон, і дивитися, як дідусь ходить по хаті, читає часословець. Дідусь високий такий, волосся біле як сніг, брови насуплені, грізні, а серце добре-предобре. Ходить собі, потиху молиться, лиш часом, як діти пустувати почнуть, підносить грізно молитовний голос — і діти тихнуть.
Добрий спогад. Добрий дідусь, нині такий самий, як колись, лиш сивіший ще. Ігорчик вдоволено всміхається й приміщується на ліжку під «макаронним» святим Миколою. Його ж «на кріслах» не кладуть уже. Задирає голову вгору — стеля йому здається підлогою. Потім він уявляє себе мухою, яка лазить по стелі — от як та он, лінива, зимова, заспана…. Повіки починають злипатися, лиш ледве долітає шум «дорослих» голосів. Сон…