«Нічого — каже Чапля, — я мабуть краще від вас знаю наших селян, і вони зовсім не такі, як вам видається. Вони лиш недовірливі й прикидаються дурнями — з чужим. А зацікавлення їх — по-слов’янськи універсальні. Читайте їм доповідь про кращу культуру проса — ніхто не прийде, не поцікавиться. А читайте про Абесінію — повна заля людей буде, кожне слово ваше їстимуть.»
Може дійсно Чапля краще знає? Він же сам народився й виріс у Дев'ятичах, і в кооперації працював довгі роки. А Ігоря ж контакти із селом були, все таки, досить спорадичні:Лисовицьке приходство, подільські свояки-багачі, зв’язкові з організаційної «сітки» — «Струнко!» — «Друже провідник!» — «Звіт» — «Наказ»…
Ідуть до читальні теплим, липневим вечором, стежкою через сад «Коло церкви», вниз узбіччям, попри школу, на вигін. Будинок читальні старий-давній, має вже многогранну історію. Збудували його ще за холерної пошести в 1849 році — тут лежали ізольовані хворі й померлі від зарази. А потім тут був громадський маґазин збіжжя, заложений о. Корчином, щось як у біблійнім Єгипті з його «товстими» й «худими коровами» Йосиповими. Потім було «Братство Тверезости», також засноване о. Корчином, а далі читальня й кооператива, тільки ж читальня після Світової війни була завмерла на кілька літ, а тепер відновлена. А кооператива й далі тут, у бічній невеликій кімнаті тулиться.
У великій кімнаті будинку, де колись, як читальні не було, малий Ігор прибігав послухати «троїстих музик»,нині людей повно.(«Тепер у нас люди не п’ють» — шепче Чапля, — «то зате до читальні ходять».) Здебільша зібралися молоді господарі й парубки — колишні пастуші товариші Ігореві, геть вирослі, що й пізнати важко. І дівчат громадка біля дверей тиснеться, стоїть, бо ж у Лисовичах чоловіків вшановують, а жінки позаду тримаються. Всі врочисто чекають на щось — на гостя з далекого міста, на доповідь про Хмельниччину.
Говорить голова читальні, Іван Щупак, представляє читальнянам доповідача, але ж це тільки така ввічлива форма, бо всі знають не від нині «єґомостевого внука», малого хлопця, що колись біля сакристії з Корчинами стояв, набожно молився — «Таке мале, а вже так молиться!».
І Ігор знає чимало з них: Василя Грищишина з його нерозлучним «цвікером» на носі. І Петра Мудрецького, гарного, чорнявого весельчака, що такі дотепні анекдоти розказує про село, як от про тих двох старих дядьків, що їм хтось аж у 1925 році «доповів» про смерть покійного Франца Йосифа, і як вони пів ночі переплакали за «стареньким»… І Миханя Шевцьового, високого, синьоокого бльондина, який все лиш своїми кіньми чваниться, як вони скоро біжать, як баско по містечку їдуть — «весь сі нарід дивував!». І тих і інших знає Ігор, хоч йому здавалося, що він не знає села.
Ігор говорить про Хмельниччину, зразу несміливо, зацокуючись, потім захоплюється, говорить плавно, з чуттям. І бачить, як уся авдиторія сільська «так і їсть» його розповідь про рідну історію, про славне минуле козацьке, як слухачі широко всміхаються, слухаючи про Корсунь і Жовті Води, як сумніють від розповіді про Берестечко.
Ігореві приємно й радісно — ні, Лисовичі,це не лиш «дошками забите», безнадійно вбоге галицьке село, резерват традиційного минулого — вони — частка нового, великого народнього зриву до волі, вони не чужі йому, вони частка його України.
IV. ОСІНЬ
…«Шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі»…
ОСТАННІ ВІДВІДИНИ
При кінці жовтня 1942 року тридцятирічний Ігор Пекар їде до Лисович, щоб ще раз перед смертю побачити дідуся Корчина. Їде довго й скомпліковано, куди довше, ніж колись гімназистом чи студентом їздив — і не так приємно. Зразу — Союзовим вантажним автом, совєтської продукції, з німецьким деревно-ґазовим пальником і з полатаними польськими ґумовими опонами. Щогодини чи дві чути постріл як із пістолі й шофер стає, клене й латає ще раз опону. Щопару годин німецькі «шупос» спиняють авто, перевірюють документи й клунки, добродушно лаються.
Далі — львівський двірець, розвалений, обкурений, з товпою народа мандрівного, навантаженого наплечниками й клунками, з ордами підростків-торгівців, що продають «пляцкарти» з-під поли. Потім — потяг із щасливо добутою пляцкартою, у вагоні набитому клунками, мужиками, спекулянтами. І залізнича станція в містечку, брудна й заболочена, хоч якимсь чудом не спалена ще.
«Чи є фіра з Лисович?» — кричить Ігор, і до нього підходить знайома постать — колишній голова читальні лисовицької, Іван Щупак.
«Як там у Лисовичах?» — питає Ігор.