«А нічого, все добре, лиш отець нездужають.»
«А дорога яка, дуже погана?»
«Та звичайно, восени, болото по самі осі. І —'гостинець' дуже розбитий танками, то поїдемо 'від хреста’ на Волостичі, туди дорога краща трохи.»
Ігор вмощується на задньому «сидженні» воза, околоті пшеничному, прикритому рядниною. Віз солідний, господарський, коні добрі, бо Щупак, хоч не багатий, а все таки господар статечний, «середняк». «Найкращий елемент для підпільної роботи» — думає Ігор, за старою звичкою.
Він із «Першої еміграції», з Кракова, від Холмщини цілу Україну пройшов у 1941-ому році, над весну з Курська вернувся в Галичину й досі дивується, які тут сталися зміни за час його відсутности, короткий час, як цілий край — і місто й село — став немов одним революційним табором, як поширилося підпілля, що так недавно було ще тільки доменою горстки молодиків, Ігоревих ровесників.
От і погонич його — Іван Щупак. Сидить собі, батогом легенько хльоскає, розказує:
…«А в Мокронові на весну в сорок першому НКВДисти оточили трьох підпільників у хаті. Кричали: ’Сдавайся, жівім вазьмьом! А ті відстрілювалися, силу большевиків набили. А як над ними підпалили стріху, то розірвалися ґранатою.»
«Ну», думає Ігор, «молодці — мокронівські ’букали’.» А потім йому трохи соромно стає. От, коли він безпечно в Кракові сидів, політику УЦК-івську робив, то в Мокронові підпільники на смерть наражалися й гинули по-геройськи…
Іван Щупак поглядає на Ігоря з-під ока, щось ніби вагається, але врешті набирає довір'я, говорить:
«І в нас у Лисовичах підпілля було також. Тільки в нас добра конспірація була, ніхто не засипався.»
«Он воно як» — міркує Ігор — «виходить, що й у Лисовичах можна робити революцію. Не пропали підпільні початки Чаплині — а я тоді й не вірив.»
Та раптом йому в розповіді Щупака щось видається дуже дивним. Що воно таке? І зразу ж догадується: Та ж Щупак говорить зовсім правильною українською літературною мовою, ані сліду діялекту, ніяких там «сі» і «бив». І де й коли він навчився тієї літературної мови — від східніх українців у час окупації, чи з книжок у читальні?
Їдуть далі — поля осінні, сумні, горби Волостичівські вкутані мрякою. І через Волостичі їдуть, село сумне, як звичайно восени, з дерев листя падає разом із дрібним дощем. А хати жидівські при дорозі, де колись малі жиденята махали руками Ігорчикові-гімназистові, тепер порожні стоять.
«Жидів до ґетто забрали, до містечка» — каже Щупак. Та ще додає: «А ті ж жиди нікому не шкодили, так жили, як і ми.»
Їдуть далі крізь мряку й сльоту, вже й хутір минули «Мазура», вже й Кут і церква дерев’яна під бляхою, така, як завжди була, лиш дерево ще більше почорніло. Далі приходство, а воно таки геть змінилося, ні одного цілого паркана, старі яблуні поломані, стежки протоптали парафіяни крізь усі сади, не зі злоби, а тому, що господаря нема. Клуня світиться голими ребрами перекладин, навіть живопліт порубаний — на ріщя. І приходський будинок, обдряпаний, немазаний, як колись стара корчма Беркова, ґонта місцями геть обвалилася. Приїхали!
ДІДУСЬ ПРОСИТЬ СМЕРТИ
У сіни Ігор зайшов — дивно якось. У приходстві, де колись із усіх боків лунали голоси людські, сварка бабусина, спів старого Колюги, пискливі дівочі голоси, дитячий сміх — тепер тихо, мов у гробі.
Бабуся в кухні на Ігоря чекає, у «великій» кухні, а сама вона маленька така стала, худа зовсім. Сидить, як колись було, на дерев'яному кріслі, з ногами на стільчику, встати не може — від слабости, чи то від зворушення. Ігор схиляється низько, і як за давнього часу, бабця цілує його в чоло, а він у руку стару, худеньку, зів’ялу.
Крім неї в кухні — лиш стара Грушиха, що то до неї колись їмость Марія приговорювала: «Маринцуненько, я без вас жити не можу». І досі вірною лишилася своїй їмості. Є й дівчина одна, каже бабуся, але десь заверушилась, мабуть до корови пішла — бо залишилася на все приходство одна-єдина корівка.
Дідусь у «сип’яльні» лежить, спараліжований. Тіло його мале здається під старою ковдрою, тіло боляче все, вкрите струпами від довгого лежання. Два рази денно приходить добрий мужик, обертає старе єґомостеве тіло, але воно все таки відлежується й дуже болить. Обличчя болісне, нема вже на ньому усмішки давньої й очі мутні, ледве бачать, на силу розпізнають Ігоря.
«Дідусю,» — каже Ігор — «чи дуже болить вас?»
«Ех» — каже дідусь — «молєста сенектус» — і щось наче тінь колишньої усмішки промайнула по зарослому обличчі.