Ігор довго біля ліжка сидить, читає «Краківські Вісті» дідусеві, бо сам він нічого читати не може, навіть у «передвоєнних» окулярах. Дідусь мовчки слухає, все розуміє прочитане, але коментарів не дає. Він ніби вже «не од міра сего». А потім молиться й закінчує молитву дивно, кілька разів повторяючи: «Господи, дай мені швидше вмерти!»
«Дідусю, а чи ви пригадуєте собі, як ви мені колись співали „Круг містечка Берестечка“, а я плакав?»
«Ні, дитино, не пригадую собі такої пісні.»
Ігор тихенько наспівує дідові, а той:
«Ні, не пригадую, а гарна пісня…»
Шкода Ігореві дідуся, дуже шкода. А куди ж поділися всі молоді Корчини? На Першу еміграцію поїхали, та вже й не вернулися до Лисович, хіба лиш на короткі відвідини. Тепер нема вже Польщі з її інтелігентським безробіттям, всі молоді гарні посади подіставали, хоч і платять їм знеціненою, генерал-губернаторською валютою та й до Лисович їх не тягне так, як колись.
Один лиш лишився на приходстві син — «панич» Долько, але з нього ні потіхи, ні користи, сидить у кутку з давно нестриженою, прошитою сріблом чуприною та так сумно дивиться, мов зацьковане звіря. Вже й у церкві не співає, опустився геть.
Правда, є в дідуся новий «сотрудник», о. Ольхівський, молодий, запальний, низенький такий. Це він звичайно читає старому газети й голить і помагає передягати його — добрий сотрудник, о. Ольхівський.
MORITURI
Змінилось приходство Лисовицьке — і змінилися всі давні прятелі Ігореві з дитячих літ, хоч на вигляд вони ніби все однакові.
От — Марина Грушиха, все така, як була, мала й суха як скіпка і вся поморщена. Але не така вона вертка тепер, як була колись — перша помічниця приходська, у руках якої «робота горіла». Тепер вона рухається повільно, постогнуючи, а на обличчі — сумна.
«Як там ваша Рузя, Грушихо?» — питається Ігор, а Грушиха відказує: «Нема, паничу, нашої Рузі, померла Рузя три роки тому». Ігореві прикро, йому нагадується ота Рузя Грушишина, негарне, низеньке, чорняве дівча, таке ж худе як мати, але не було в неї ні сили ні роботи материної, заморена виросла на «халупничім» ґаздівстві. І померла молода, не даром Грушиха сумна така, за одиначкою стужилася.
І Дранчиха на приходство прийшла, наче не змінена, але вже не балакуча така, як колись, про чортовиння всяке не розказує. Бо й чоловік її, славний погромник відьом і чортів, уже десять років покійник. А діти розійшлися, хто-куди, одні заміж пішли, другі до міста у фабрику, осталася Дранчиха сама, нема кому й розказувати.
«А як там Михайло Колюга, Дранчихо?» — питає Ігор, нагадавши старого приятеля.
«Колюга вже дуже слабий, мусит гмирати буде», каже сумно Дранчиха.
Ігор до Колюги в хату пішов, у хаті син із невісткою й дітьми, хата темна й душна а Колюги старого не видно. «Вони в стодолі на току лежєт» — каже ніяково син. «В хаті тісно, а від них, вибачєйте, дуже сопух іде».
…У стодолі, на соломі змервленій, старим кожухом накритий, Михайло Колюга лежить, колишній бравий вояк і «пуцер» австрійської цісарської армії. Та Ігор ледве пізнав його, такий він чорний і худий, і дихає важко і кашляє.
«Як маєтеся, пане Колюга?» питає Ігор, силкуючись на усмішку.
«Та який я, паниченьку, пан? Видите, як я лежу, як пес, чєс юж гмирати мені» — каже Колюга.
Ігореві живо нагадується, як отой самий безсилий старець колись на колінах підкидував його, приспівуючи «болгарської»:
«Чи вам страшно вмирати, Колюго?» — вирвалося питання Ігореві.
«Та чо’, паничу, таже там мені ліпше буде, а тут на земли я ціле житє тівко робив і терпів» — каже філософічно Колюга.
А на прощання Колюга прослезився і просив дати «п'єтку на дзиґари». Більше взяти не хотів, хоч за ту генерально-губернаторську «п’єтку» йому мабуть не пощастить купити багато цигарок.
…Страшна мужицька смерть. Та це здається лиш так у фізичному аспекті. А морально — хіба не легше вмирати Михайлові Колюзі на в’язці соломи, на току, мріючи про «ліпше життя» на тому світі, аніж якомунебудь багачеві освіченому, що не вірить у ніщо й лякається близького небуття?
ФІЛОСОФІЧНИЙ ПРОХІД
Кілька днів не було дощу й сонце присвічує, осіннє, літепле, стежки протряхли — й Ігор вибирається на прохід, останній Лисовицький прохід його — та й сотрудника намовив іти також, бо й йому надокучило сидіти в хаті.
Ідуть на Бручевицю, там стежки сухіші, бо згористо. Осінь, хоч пізня, а гарна тепер, «бабине літо» прийшло, нитки павутиння вітер несе кудись, по горах розноситься дим із картоплинних вогнів. Ніколи так дивно якось, далеко-звучно не лунають пісні пастухів, як у погідні осінні дні.