Ідуть. Отець Ольхівський розказує про часи совєтської окупації:
«І на приходство прийшли, мабуть хотіли взяти закладника за підпільників у селі. Але мене якраз дома не було, а отця Корчина побачили, жахнулися, зовсім не зачіпали його, тільки кажуть — ’Он бальной, бальной…’ — і геть пішли.»
«От, ви — богослов, отче — каже Ігор — то як ви думаєте, чому мій дідусь страждає так перед смертю, він же все життя добрий був, нікого не скривдив?»
В о. Ольхівського готова катехична відповідь: «Може тому він терпить тепер, що добрий був, Господь узяти до себе хоче добру душу, без усяких покут і чистилищ. Хіба ви не чули пословиці: ’Кого Бог любить, того досвідчає’?»
Ігоря не вдоволяє це, на його думку дешеве, пояснення. Легко говорити йому, Ольхівському, бо це ж не його дідусь, і він ніколи не бачив о. Корчина, як він із доброю усмішкою бавив малих внучат чи намагався грати в пінґ-понґ — ще тільки одинадцять років тому. Ігор не хоче бачити дідуся мучеником, таж він не святий якийсь, а звичайний, хоч добрий, чоловік.
«Священик — відказує о. Ольхівський знов же, мов завчену теологічну лекцію, — більше ніж святий. Бо він у тайні Євхаристії заступає самого Христа»…
«Ну, дійсно» — обурюється Ігор — «Я знав священиків зовсім не святих.» І подає приклади того й другого грішного панотця, здебільше целебсів, як і його співрозмовник.
«Священик — чи навіть папа — може бути, як людина, слабкий і грішний. Але ж священна дія його не людьми, а Богом дана й вона — понад людськими осудами й слабостями.»
Далі розмова сходить на загальнішу тему — проблеми світогляду молодого покоління. Молодий духовник — без злости, але з лагідною впертістю, критикує те, що йому не подобається в модерному націоналізмі — аморальність, ненависть, «боротьбу для боротьби». І на диво — Ігор погоджується. Його самого, як і багатьох його сучасників, здавна мучив конфлікт поміж їх глибоко закоріненим християнським світоглядом і вимогами «модерного», від чужих позиченого, волюнтаризму. І врешті перемогла таки в них християнська традиція й віра, особливо ж, коли вони на практиці побачили фашизм:
«Vicisti, Galilee!»
…Виходять на вершок гори-Бручевиці. Тут гарно так! Білий березовий гай, із рештками пожовклого листя, аж світиться в осінньому сонці. Ігореві пригадується, як колись він ходив сюди на прохід із Славцею й Василем Соплинцем. А Соплинець такий тоді закоханий був і співав модний тоді сентиментальний романс про красуню жорстоку, «дочку старого дяка»:
Співав Соплинець дрижачим тенорком, а думав, певне, про свою шіснадцятилітню кралю. Гей, як давно це було, вісімнадцять років тому, уже й Марта має дітей величеньких і Соплинець, кажуть, одружився. І де поділося те їх колишнє кохання? І що залишилося з тодішнього веселого приходського товариства — лиш дідусь із бабцею, тай їм уже недовге життя.
Сумно стає — дарма що навколо лагідно сонечко сяє й летять нитки павутиння й березовий лист на вітрі дріжить — в останній день лисовицького бабиного літа.
ПЕРШИЙ ЛИСТОПАД
На першого листопада в церкві отець Ольхівський править врочисту Богослужбу — перший раз в історії Лисович. Людей найшло — як на Великдень, повна церква й на подвір'ї товпляться.
Після Богослужби обступили з усіх боків Ігоря, розпитують: «Як там на фронті, а як у Києві було? Чи здобудуть німці Кавказ і Сталінґрад — а чи виграють війну вони?» На німців нарікають усі страх — і чого вони прилучили їх назад до Польщі, хай і генерал-губернаторської? А які контингенти здирають! Де ж видано, щоб із такого бідного села аж двадцяти вагонів вимагати? І млини всі конфісковані, лиш ячмінь молоти можна. На щастя, в селі жорна є, то можна часом і білого «осуха» покушати.
Нарікають, але бояться, все таки:
«Вже краще, хай цей чорт лишиться, він не такий страшний, як той другий, червоний. Чи не програють німці над Волгою?»
Ні, каже Ігор, не знає він. Але в самого його і страх і смуток, він не бачить щасливого виходу з цієї війни — і так і сяк.
Він не хоче розчаровувати отих милих лисовичан. Але бачить, що вони й самі скептично дивляться на дальший перебіг війни. Ні, їх не здурять ані німецькі, ані свої ж таки пропагандисти з їх балачками про «німецьку перемогу на всіх фронтах».