А нині Ігорчик уже не такий, він уміє читати по-українськи, по-польськи й по-російськи трохи. Він навіть почав читати товстелезну книжку польською мовою «Анна Кареніна», бо його зацікавило прізвище — якесь італійське, чи що. Але відкрив, що Кареніна — московка і перестав цікавитися. Ігорчик москалів не любить ще від коли в Вінниці грав у дивну шахову гру з маленьким Ванею, і в грі тій біла фіґурка «Петлюри» завжди побивала чорних «кацапів» — большевиків та денікінців. А навколо тоді, і в Києві й у Вінниці — ой горенько ж — перемагали таки «кацапи».
Та й до того ще книжка була нудна. Ігорчик перекидає сторінки — танці, цілунки, кохання… Ну, зовсім нецікаво. І «Анна Кареніна» Толстого полетіла в найтемніший кут горішньої полиці шафи.
А ще до Канцелярії приходять молоді селюхи здавати катехизм перед шлюбом (це по-лисовицьки називається «на пацір») і приносять христити дітей. Катехичні іспити наповнюють Ігорчика почуттям власної вчености, адже він знає напам’ять (хоч не все розуміє) цілий школярський катехизм, і вмів би відповісти на всі ці питання краще, ніж ці великі, незграбні парубчаки й рум’янощокі дівчата.
Але найцікавіше таки дивитися з-поза шафи на христини. Дитина смішна й голенька вся, гарне таке, поки не кричить. Але лиш дідусь хлюпне на неї водою, починає кричати й червоніє на личку й робиться зовсім негарною. «То з неї дідько кричить» — шепче Славця, але це очевидно неможливе, адже куми, такі врочисті в білих кожухах і великих чоботях, щойно відреклися від «Сатани і всіх діл його».
Ні, Ігорчик таки зовсім непевний, чи йому схочеться мати таку червонолицю й крикливеньку дитину — коли він виросте.
У ЦЕРКВІ ПРАВИТЬСЯ
«Прошу їмості, вже сі правит» кричить паламар, відхиливши сінешні двері. І на приходстві постає метушня, просто паніка. Бо то ж о. Корчин післав паламаря від престола, щоб усі з приходства до церкви йшли. Богослужба починається, а самий же він уже давно в церкві стоїть, уже й усеношнє й утреню відправив.
Їмость Марія також встала рано-досвіта, в кухні метушилася, будила й сварила «дівок». Але молода корчинівська ґенерація любить довго поспати, і тепер, пізно з ліжка зірвавшися, спішиться й нервується, вбираючись по-недільному.
Найбільше хвилюються, звичайно, жінки. В них тих костюмів, правда, небагато, але й ті, що є, не легко примістити й розвісити в трьох невеликих приходських шафах, де висять також хутра, плащі й чоловічі одяги. І тепер кожна шукає недільної сукенки, хапаючись, скидаючи всі сукні сестрині на саме дно.
Особливо покривджена Марта, яку всі відпихають на бік і вона мало не плаче:
«Любцю, ти не виділа моєї червоної сукенки?» Нема відповіді.
«Дарцю, ти не виділа моєї сукенки?»
«Чо хочеш, дай ми спокій, вступисі!»
«Олесь, ти не видів…» і т. д.
Ігорчик дивиться на жіночу метушню з почуттям власної, чоловічої вищости. Він уже з вечора розвісив на кріслі недільні блюзу й штанці і вдягатися він уміє вже без нічиєї помочі, скоро й вправно, по-військовому. Взагалі, в Ігорчика здавна вже були вояцькі амбіції, ще тоді, як вуйко Олесь лякав його, що при війську йому скажуть цілу годину стояти на «габт ахт» з рушницею, і то на одній нозі. І Ігорчик пробував стояти на «габт ахт», добувши рушницю (а рушниць і вояків було тоді — хоч гать гати) — трудно! Навіть на двох ногах не видержить години.
І нині він одягнувся раз-два-три — але що ж, зараз бабця зловила його й почала закутувати, обтулювати. Бо в Лисовичах повір’я таке, що всі зимові недуги беруться або від протягу, або від морозу, тому всі вікна в зимі закриті «на-глухо», а дітей закутують у плащі, шалі й светери.
І ось із приходства вирушає довгий похід. До церкви близько, але треба сходити вниз стрімкою стежкою. Їмость Марія — «старушка, як кульочка» (все так говорить про себе, хоч їй тільки років п'ятдесять тепер) ледве котиться в чорному хутрі, ковзається на мерзлій землі, з боків підтримують її зять Степан Прус і (трохи засоромлено) син-студент, Олесь. Далі совгаються, сміються, пищать молодші дочки. Іде маршовим, вояцьким кроком старша — Дарка (вона ж телефоністкою була в Галицькій армії, тиф перейшла, до дому вернулася лиса як коліно, в подертій шинелі). А дрібнота — Славця, Ігор — попід ноги крутяться, заваджають.
Ні, Ігорчик таки зовсім не любить іти до церкви в зимі. Ховзько й холодно. Але за те в церкві — страх приємно й цікаво. Гарно так: зимове сонце освітлює кольорові шибки вікон, блистить чарівно на шкельцях павуків, які кольори! — фіолетні, зелені, ще гарніше ніж баньки на ялинці. І образи гарні також, свічками осяяні, темно-суворі від лямпадного чаду, лиш образ святого Андрія за престолом незграбний якийсь — праве рам’я в нього вдвоє довше ніж ліве.