Трудно вгадати, звідки інструктор Микола Пекар набрався такого «панського» вигляду й делікатних манер, адже він був, усе таки, «тільки» мужицький син. Може тому, що в батька-багача він був найменший, пещений син і грошей ніколи не бракувало йому й у Ґрацу вчився, «європейцем» став. Але це факт, що вдягався він куди елеґантніше, ніж довколишні поповичі Лисовицького деканату і їздив фіякром до села аж від залізничої станції й говорив увічливіше й делікатніше, ніж це було прийняте в Корчинівській конверсації.
Ця елегантність і добрі манери й близька до літературної мови подільська говірка викликали зразу на приходстві вибухи реготу. «Він каже ’поросятко’, або знов ’бувало' — як смішно! Так ніби на сцені аматорського театру!»
Але знов же невідомо чого, ця невидана поява в лисовицькому приходстві зовсім зачарувала найстаршу дочку о. Корчина — Олю. Та хто розгадає всі таємниці жіночого серця?
Оля ж була зовсім інакша від Миколи Пекаря. Не білява й синьоока, як він, а чорнява, струнка й поставна, з не дуже правильним обличчям і гарними карими очима. Не легкодушна й весела, як він, а інтроспективна й мовчазна, завжди вважалася інтелектуалісткою в сім’ї, дарма що за Корчинівськими фінансовими клопотами їй не пощастило скінчити середньої школи. Вона була закохана в книжки, а Микольцьо ледве чи перечитав у житті щось серіозного, крім гімназійної лектури і юридичних скриптів. Вона була вдумлива й відлюдна, а Микольцьо був у товаристві перший говорун і залицяльник. А до того ж ще Оля була вже офіційно заручена — з таким же серіозним як вона молодим богословом Тимчиком.
І раптом нашій Олі не схотілося бути попадею й не схотілося вести поважні розмови з поважним женихом.
І самий Тимчик видався їй чомусь зовсім нецікавим і навіть нелюбим і верзлися їй день і ніч незабудькові очі й білява чуприна Миколи Пекаря.
Може тут заважила й сама поважна вдача Олина і її зацікавлення…. революцією. Вона щойно закінчила читати «Підземну Росію» й мріяла про Софію Перовську й Кибальчича, а тут приїхав отой Пекар і розказує, як він у тюрмі сидів, у боротьбі за селянські страйки й за український університет, і як лиш кілька кроків від нього загинув від польської кулі Адам Коцко — герой тогочасної галицької молоді.
Так чи сяк — не можна заперечити одного — Оля «по вуха» закохалася в інструктора Миколу Пекаря. А дівчина з її вдачею не могла й думати про те, щоб душею кривити чи йти заміж за нелюба лиш тому, що батько велить, або тому, що вона формально заручена.
І заручини з Тимчиком розбилися й інтруктор Пекар мусів їхати геть із Лисовицького приходства, після гнівної сцени з отцем Корчином.
Після того настали місяці прекрасного, нещасливого кохання, недоспаних ночей, таємних зустрічів (з допомогою романтичної їмості Марії), гнівних заборон батькових, драматичних слізних сцен Микольця… А Оля не плакала, хіба нишком — і не корилася. Ні, вона знала одно: вона вийде заміж за білявого, легкодушного, коханого Миколу Пекаря — і за нікого іншого. Врешті о. Корчин пом’як, побачивши, що не зламати йому впертої дочки. І після двох років любовної трагедії й неофіційного заручення Оля Корчинівна, найстарша дочка сім’ї, вийшла заміж за юриста Миколу Пекаря.
Оля була найстаршою в родині — і її весілля було найвиставніше. Ще довгими роками після цього розказували в Середньому покою, скільки весільних гостей було тоді, скільки кухарів варило весільний обід, які були торти й паштети, яку «виправу» привезла з Відня їмость Марія. І які розкішні подарунки дістала молода Оля від багатих вуйків і тіток — адже тоді було ще «перед війною», всього доволі було, все можна було купити, коби гроші…
І почалося драматичне подружжя, недібране й закохане, з незліченними пригодами й несподіванками. Частково ці несподіванки сталися з вини світової історії — лиш чотири роки по весіллі прийшла Велика війна. Але драма в подружжі Пекарів була й суб’ єктивного характеру, а суб’єктом, власне, був самий тільки Микольцьо Пекар, неповажний, необчислимий, оптимістичний, завжди молодий чоловік, який до кінця життя свого завжди чарував і дивував і заскакував усіх знайомих, і найбільше — власну дружину Олю.
Насамперед — виявилося, що в Микольця не було кінцевих юридичних екзаменів. І він вирішив, на розпач тестеві, перенестися до Львова разом із дружиною — кінчати студії. Медові місяці були чудові й тривали цілих два роки. Микольцьо прекрасно бавився, Оля раділа з великого міста, вони мешкали на одній із найкращих вулиць, ходили в театр, їли в ресторанах, купили великого білого пса. Коли ж врешті мати Микольцева, стара багачка-вдова, перестала присилати гроші то Пекар почав… продавати й заставляти весільні подарунки. Лиш коли Оля завагітніла й о. Корчин зробив зятеві велетенську авантюру, Пекар врешті отямився, почав серіозно вчитися й іспит таки здав. Але ще раніше народився йому, у Львові ж таки, син, і це був, власне, наш молодий герой — Ігорчик.