І тут Тіурі згадав, що це не його кінь. «Мало не забув! — злякався він. — Адже маю повернути його власникові!»
Він спрямував коня до трактиру й незабаром дістався туди без перешкод.
7. Втеча
Трактирник підмітав долівку. Він уже вдягнувся, та так і не зняв нічного ковпака. За столом біля вікна снідало двоє. Коли Тіурі увійшов, вони здивовано глянули на нього.
— Господи милосердний, — вигукнув трактирник, -на кого ти схожий!
І Тіурі раптом збагнув, який має вигляд для стороннього ока. Під час нічних пригод біла одіж геть забруднилася й подерлася. Він загубив стрічку, якою було зв’язане волосся, воно скуйовдилося й стирчало врізнобіч, а сам він був вкритий синцями та подряпинами, які дістав під час шаленої гонитви крізь лісові хащі.
— Ти знайшов Чорного Лицаря? — спитав хазяїн трактиру.
— Так, знайшов, — сумно промовив Тіурі.
Трактирник зміряв хлопця з голови до ніг. Нарешті його погляд зупинився на лівій руці Тіурі й став підозрілим.
Хлопець теж глянув на руку і все зрозумів: той помітив лицаревого персня.
— Цей перстень не. — почав, було, трактирник.
— Чорний Лицар з Білим Щитом загинув, — перебив його Тіурі тихим голосом.
— Не може бути... — засмутився трактирник. — Загинув?! Лицар з Червоним Щитом переміг його у двобої’?!
— Двобою не було, Лицаря з Білим Щитом було вбито...
— Господи милосердний! — скрикнув трактирник. -Убито!
— Вислухайте мене, будь ласка, — попросив Тіурі. -Маю обмаль часу, а те, що я скажу, — надзвичайно важливо.
Чоловіки, що снідали за столом, забули про їжу й дивилися на них із роззявленими ротами. Потім один підвівся й запитав:
— Що сталося з Чорним Лицарем, який приїхав сюди вчора?
Відповісти Тіурі не встиг. Двері розчахнулися й гучний голос запитав:
— Чий це кінь стоїть прив’язаний перед трактиром?!
Тіурі обернувся. На порозі, злісно зиркаючи, стояв здоровезний червонопикий селянин. Тіурі ніколи раніше не бачив цього чоловіка, та голос видався йому знайомим.
— Ось цей хлопчина приїхав на коні, — обізвався один із тих, що сиділи за столом.
— Правда, — сказав Тіурі, — це мій кінь. точніше. не зовсім так. — Він затнувся, бо збагнув, хто цей чоловік, упізнав голос: це був власник коня!
Селянин підійшов до нього й проревів:
— А ще точніше — зовсім не так! Кінь мій! А ти — злодій і поцупив його сьогодні вночі!
— Пане, я не крав його! Я лише позичив! Не гнівайтеся... я.
Та селянин був занадто розлючений, аби слухати юнака. Він схопив Тіурі за руку й сердито закричав:
— От я і спіймав тебе, злодюжко! — і повернувся до присутніх. — Пів ночі за ним гнався, потім загубив слід, дістався трактиру — і бачу свого коня. і крадія!
Тіурі смикнувся і вивільнив руку.
— Я не крадій! — вигукнув він. — Я хотів чесно повернути коня! Послухайте, я вам усе поясню.
— Годі патякати! — презирливо кинув селянин. — Хто ж тобі повірить!
— Пане. — почав Тіурі.
— Нема чого мене паном називати, — перебив його селянин. — Нема чого зі мною торгуватися, мов на базарі! Знаємо вашого брата — галасу багато, а діла ніякого.
— Та вислухайте ж мене! — крикнув Тіурі.
— От доберемося до судді, тоді й вислухаємо. Поїдеш зі мною до міста.
До міста?! Втратити стільки часу не входило в плани Тіурі; окрім того, він розумів, що нічого не зможе пояснити, бо не має права говорити про доручення, а отже — і про те, що сталося. Він ступив крок назад і рішуче заперечив:
— Не поїду до міста! Я не злодій! Присягаю честю!
— Ич який! — презирливо кинув селянин. — Честю він присягає! Та як ти смієш, паскуднику, присягати честю?!
— А як ви смієте називати мене паскудником?! — розізлився Тіурі, обурений зневажливим тоном селянина.
«Паскудник! Він! Той, кого сьогодні мали посвятити в лицарі, і тоді кожен шанував би його! Він! Обраний для особливої справи!»
— Нічого не розумію, — вигукнув трактирник. Він що — поцупив вашого коня? Спершу приїхав сюди серед ночі, тепер розказує, що Лицаря з Білим Щитом убито. А в самого на пальці перстень цього лицаря! Що це все означає?
— Я давно все пояснив би, та ви ж не даєте мені й слова сказати, — розпочав Тіурі втретє, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині все стискалося від страху: четверо чоловіків дивилися на нього так грізно! — Я взяв вашого коня, бо мусив виконати термінове доручення, я поспішав...
— Не бреши, — заперечив власник коня. — Ти міг би попросити його в мене, це занадто не затримало б тебе. Стули пельку й ходімо, годі з мене!
— Ні, зачекай-но! — вигукнув трактирник. — Він мусить мені дещо пояснити: що ж сталося з Чорним Лицарем з Білим Щитом?