Він мовчки повів хлопців через браму, що вела до замку; спочатку вони пройшли коридором, тоді вниз сходами і потрапили до темної склепінчастої зали. Назустріч їм вийшов товстун із запаленим ліхтарем в одній руці та в’язкою ключів — у другій.
— Затримані за несплату мита хотіли перетнути річку плавом, — відзвітував Вармін, зняв свого плаща з плечей Паккі і зібрався йти геть, але Тіурі спинив його:
— Пане, ви були таким добрим до нас, що я насмілююся просити вас бути моїм перемовником. Я мушу якомога швидше зустрітися з намісником і поговорити з ним. Лише йому я можу розповісти, чому намагався ухилитися від сплати мита.
— А справді — чому? — спитав Паккі, вдаючи, що йому нічого невідомо; про це вони заздалегідь домовилися ще на острові. Їм здавалося, що так таємниця буде в більшій безпеці: ніхто не має здогадатися, що Паккі відомий текст листа.
— Я розповім це лише намісникові, — відповів, згідно з тією ж домовленістю, Тіурі.
Вармін поглянув на нього.
— Гм-м. Побачимо, — і з цими словами він вийшов із зали.
— Ходімо зі мною, — звелів товстун. — Я тутешній тюремник, охоронятиму, допоки вас не випустять.
Він відчинив двері і впустив їх у порожню камеру без вікон. У кутку лежав оберемок соломи.
— І довго нам тут сидіти? — поцікавився Паккі.
— Ти міг попрацювати три тижні на сонечку й зібрати гроші на сплату мита. Тепер же доведеться три тижні продармувати в темряві, а коли вийдеш на волю, у тебе все ще не буде ані шеляга, щоб оплатити переправу.
— А відразу звільнитися ніяк не можна? — спитав Паккі.
— Ні, — із задоволеною пикою відказав тюремник. -Я тебе стережу і вийти не дозволю. Тільки якщо хто з’явиться і заплатить за тебе три золотих. це викуп; саме стільки треба, щоб тебе звільнили. А якщо ти все-таки захочеш перейти на той бік, доведеться платити ще три золотих, але в тебе ж їх все одно нема?
Хлопці мовчали.
— Ну гаразд, — завершив тюремник, — я, мабуть, піду. Вам ще пощастило — вас двоє, буде з ким побалакати. Чи не так? І ось вам моя добра порада: зніміть свій мокрий одяг. Краще вже зовсім голим сидіти, аніж у вологому одязі. Солома сухенька, я її саме вчора змінив.
На тому він вийшов, замкнувши за собою двері. Цієї ж миті камера поринула в темряву.
— Не знаю, що мені більш дошкуляє — холод чи пітьма, — поскаржився Паккі.
— Сподіваюся, що це не триватиме занадто довго, -підбадьорив його Тіурі.
Послухавши поради тюремника, хлопці роздягнулися й зарилися в солому. Але заснути не змогли, бо були надто збентежені. Тіурі вдягнув персня на палець і підняв руку вгору. Слабке, але ясне світло каменю дарувало їм надію.
Вони не знали, скільки минуло часу, як раптом у замку загримів ключ. Тіурі поспіхом зняв персня і затиснув його в кулаці.
Увійшов тюремник. Він підніс свій ліхтар і спитав:
— Котрий із вас хотів говорити з намісником?
— Я, — підвівся Тіурі.
— Тоді ходімо.
Тіурі поспіхом одягнувся.
— А товариш твій з тобою не піде?
— Ні, не піде, — відповів Тіурі і підморгнув Паккі.
— Ти мене що ж — самого тут залишиш? — награно вжахнувся Паккі.
— Та ні, — заспокоїв його Тіурі, — я лише спитаю в намісника дещо. Не бійся.
І юнак вийшов за тюремником. Вони перетнули залу й піднялися сходами. Там на юнака очікував інший слуга, який і повів його далі, до вищої частини замку, і, відчинивши перед ним двері, проказав:
— Сюди. Заходь. Королівський намісник чекає на тебе.
Тіурі увійшов і примружив очі від яскравого світла, що наповнювало кімнату. Потім огледівся. Він перебував у просторій залі, навпроти двох вікон, через які міг бачити річку. У дальньому кінці зали стояв великий стіл, за яким хтось сидів. Це був королівський намісник. Тіурі трохи вагався, а потім зробив крок до нього, але тут голос намісника зупинив його.
— Підійди до вікна, — наказав намісник, — і подивися навкруги.
Тіурі підкорився. Зупинившись біля одного з вікон, він визирнув назовні, побачив річку і зрозумів нарешті, чому її називають Райдужною: в освітленій сонцем воді відбивалися сонячні промені і забарвлювали її поверхню всіма кольорами райдуги. Повітря стало прозорішим — і він міг бачити далеко. Неподалік, саме внизу під вікном, починався міст. Ним ішли люди, промчав вершник, проїхала карета.
Тіурі подивився на намісника. Той підвівся і підійшов до нього.
— Бачиш міст? — спитав він. Голос його виявився зовсім не таким, як очікував Тіурі: низький, звучний голос людини, яку ти мусиш слухатися, хочеш ти того чи ні. — Звідси він здається маленьким, зате краще видно, через яку широку річку прокладено цю дорогу. Багато років тому було зведено цього моста, чимало зусиль і тяжкої праці треба було докласти, аби його побудувати. Багато роботи було зроблено, багато грошей витрачено. Тому кожен, хто проходить ним, мусить заплатити. Адже цей міст будувався і для нього. І той, хто платить мито, стає співвласником мосту, хоча сплачує гроші лише за один з його каменів. Тисячі людей — власники цього мосту, який єднає схід із заходом.