— Але, — спитав Тіурі тихо, — невже видатки на нього досі не відшкодовані?
Юнак глянув на намісника. Той стояв поруч, схрестивши руки на грудях, засунувши долоні в широкі рукави свого довгого одягу, і дивився на міст серйозно і вдумливо. Потім повернувся до Тіурі. Його темні очі були скоріш засмучені, аніж суворі.
— Кожен має бути готовим сплатити за те, чого йому дуже хочеться.
Тіурі був зачарований цим чоловіком, який виявився геть не таким, як він собі його уявляв.
Намісник знову повернувся до вікна.
— Цей міст, так само як і інші мости, був збудований, щоб поєднати королівство Унавена із зовнішнім світом. — Він провадив далі: — Раніше Райдужна річка була кордоном країни. Багато людей, що прийшли зі сходу, прагнучи потрапити на протилежний бік річки, готові були заплатити. Траплялося, у важкі, небезпечні часи набігів, коли на нас нападали з півночі, сходу та півдня, королівські намісники ставали охоронцями річки, захисниками серця королівства Унавена. Наступними роками землі на схід, аж до Великих гір, стали частиною королівства, але традиція залишилася: кожен, хто бажає переправитися через Райдужну річку, зобов’язаний сплатити мито королю. Сам король призначає своїх намісників. І лише той, хто перейшов міст тричі, звільняється від сплати. Такий порядок зберігатиметься ще довго. Сподіваюся, що не повернуться ті часи, коли королівським намісникам доведеться знову стати справжніми захисниками Вітчизни: суворими, невблаганними, якими іноземці вбачають нас досі.
Тіурі мовчав, не знаючи, що сказати.
Намісник подивився на нього й знову заговорив, але тепер його голос звучав по-діловому:
— Ну що ж, розповідай, хто ти такий і чому хотів зі мною говорити.
— Достойний пане, — почав Тіурі, — мені дуже потрібно перейти річку. Але в мене немає грошей, щоб сплатити мито, і немає часу, щоб заробити ці гроші.
— Як тебе звати? — перебив його намісник.
— Мартин, — трохи затнувся Тіурі.
— Я чую по твоїй вимові, що ти прийшов з-за гір. Тебе справді звуть Мартином?
— Так, пане, саме так я називаю себе.
— Гаразд, тут ти теж будеш Мартином. Отже, ти намагався переправитися через річку, не заплативши. За це маєш бути покараний. Я ніколи не скасовую цього покарання. Чому ти не прийшов до мене вчора?
— Тому що. — Тіурі стиснув у руці перстень. — Пане, у мене немає золота, аби сплатити мито, але є дещо інше — коштовність, яка вартує набагато більше. Я міг би сплатити мито і викуп за мого друга і за себе...
— Так. І що ж це? І чому ти звернувся до мене тільки зараз?
— Я ніколи не розлучився б із нею, і не лише через те, що вона дорого коштує, а й тому, що ця річ дорога мені як пам’ять. І я хочу не продати її, а залишити як заставу. А потім працюватиму стільки, скільки ви скажете, щоб викупити її.
— Як заставу, кажеш?
— Так, пане. Ви згодні?
Намісник проникливо подивився на Тіурі й відповів не одразу:
— Куди ти так поспішаєш?
— Мені важко вам пояснити.
— А все-таки?
— Достойний пане, я не можу вам цього розповісти.
Намісник знов уважно подивився на юнака. Тіурі весь напружився, очікуючи відповіді.
— Двічі по три золотих ти і твій друг маєте сплатити, — нарешті сказав намісник, — до цього ще двічі по три золотих за викуп. Якщо твоя коштовність вартує дванадцять золотих, я зроблю те, про що ти просиш. Покажи-но мені її.
Намісник простягнув праву руку, і Тіурі поклав персня йому на долоню.
Той опустив очі, стиснув пальці й підняв погляд на Тіурі, який одразу зрозумів: намісник упізнав персня!
— Як до тебе потрапив цей перстень?! — спитав намісник різко. Потім розкрив долоню й додав: — Це не твій перстень, як ти його отримав?
— Достойний пане, — мовив Тіурі, — я бачу, ви впізнали його, і тому можу сказати вам: так, це не мій перстень, я отримав його.
— Отримав? Від кого? Таких перснів існує лише дванадцять. Поглянь! — Він простягнув ліву руку й показав персня, якого носив сам.
— У вас точнісінько такий! — прошепотів вражений Тіурі.
— Не зовсім. Лише два персні з дванадцяти були геть однакові, і король Унавен віддав їх своїм синам. П’ятьма обдарував лицарів і ще п’ятьма — намісників, які охороняють мости.