Хлопці із задоволенням поспілкувалися б із Дол-веном подовше, але вони знали, що їм треба рухатися далі. Вони попрощалися і вийшли на вулицю.
Шлагбаум на мосту вже зняли, і Вармін з двома кіньми напоготові чекав юнаків.
Тіурі звернувся до нього:
— Завдяки вам мені вдалося поговорити з намісником, щиро за це вдячний.
— Не треба дякувати, — відповів воїн, дивлячись на нього з цікавістю. — Бачу, у вас справді були причини поспішати.
Хлопці скочили на коней, при цьому у Паккі було таке обличчя, наче він усе життя тільки це й робив.
— У торбах, приторочених до сідла, знайдете дещо корисне, — повідомив Вармін. — Щасливої дороги!
Хлопці проїхали через браму замку, потім — через міст. Цок-цок-цок! — цокали копита по камінцях бруківки, і вода в річці виблискувала з обох боків.
— Можливо, Райдужна — все-таки гарне ім’я для цієї річки! — крикнув Паккі, повертаючись до Тіурі.
Починалася остання частина їхнього шляху.
Частина сьома. На захід від Райдужної річки
1. Ліс Інґевелла
Широка, добре облаштована дорога починалася від Райдужної річки. Обабіч лежали просторі лани, луки й сади. Друзі швидко їхали вперед. Паккі вже призвичаївся до коня і відчував себе доволі впевнено.
— Ще трохи — і станеш справжнім вершником, — підбадьорював його Тіурі.
— Ух, який же я витривалий, — похвалився Паккі, коли вони зупинилися перепочити. — Чого лишень не довелося пережити! Я гнав верхи, плив човном, мало не потонув, двічі сидів у в’язниці (хоча цього ліпше було б уникнути), познайомився з багатьма людьми. А скільки всього побачив! Місто, замок, широку річку. Для тебе все це, певна річ, звично.
— Не зовсім. Я й справді раніш уже бачив і місто, і замки, і широку річку, але вони відрізнялися від цих.
— Цікаво, що ми ще побачимо і що з нами ще трапиться, — Паккі дивився на захід. — Я бачу попереду ліс, це не ліс Інґевелла?
— Гадаю, саме він, — відповів Тіурі. — Ми швидко доїхали.
У торбах вони знайшли хліб, пляшку вина й гаманець з декількома срібляниками.
— Доречно, — зауважив Паккі. — До вподоби мені цей намісник. Дивно, як перше враження від людини буває оманливим.
— Еге ж, — не одразу відгукнувся Тіурі. — У мене до намісника таке ж було із Сірими Лицарями.
Юнак був у доброму гуморі і навряд чи міг собі уявити, що їх ще можуть чекати труднощі.
Паккі також почувався піднесено і почав весело виспівувати, щойно вони рушили далі. Він співав пісню за піснею, що врешті-решт перетворилися на мелодію без слів, якої Тіурі не знав. Це звучало чудово: спер-шу швидко, потім повільно, іноді завзято й наприкінці тихо і загадково. Паккі наспівував цю мелодію знову й знову, щоразу змінюючи. Нарешті він знайшов варіант, який, здавалося, сподобався йому найбільше. Він поглянув на Тіурі й запитав тихо:
— Знаєш, що я співаю?
— Ні.
— Мелодію до слів, які відомі лише нам з тобою. Їх не можна вимовляти вголос. Співай — подумки — зі мною разом.
Паккі знову почав наспівувати, і тепер Тіурі також помітив, що незрозумілі слова листа можна було проспівати на цей мотив. Невдовзі й він почав мугикати під ніс. Так, наспівуючи, в’їхали вони до лісу Інґевелла.
Ліс цей не був подібний до жодного з тих, які Тіурі будь-коли доводилося бачити. Трава була зеленіша, дерева — розлогіші, а плющ, що їх обвивав, — красивіший, ніж будь-де. Дорогу вкривав щільний пружний мох. Але надзвичайним було те, що скрізь цвіли квіти: вони росли на узбіччі, на стовбурах дерев, гронами звисали з гілля.
За годину чи дві хлопці побачили трьох чоловіків у зеленаво-брунатному одязі, що відпочивали узбіч дороги. Біля них лежали оберемки свіжозрізаних квітів.
— Добридень, хлопці! — гукнув один із них. — Ви занадто швидко їдете!
Друзі притримали коней.
— А що таке? — поцікавився Паккі.
— Вам подобається цей ліс?
— Це найгарніший ліс з усіх, що я бачив, — відповів Паккі.
— І це єдина точна відповідь! Але в лісі Інґевелла не можна поспішати. Ми цього не любимо. Злізай з коня, ляж на травичку, послухай, як цвірінькають пташки. Та візьми з’їж яблучко. А може, хочеш сливок? Чи дикої вишні? Нема на світі плодів смачніших, аніж плоди Інґевелла. Королю смакують вони найліпше.
Друзі зіскочили з коней — настав час перепочити. Вони прилягли на траву і поласували смаколиками.
— Як же це чудово, — зітхнув Паккі.