— Чужоземці? — запитав чоловік.
— Так, — кивнув Паккі.
— Хочемо подивитися вашу країну, — додав Тіурі.
Чоловіки це бажання схвалили і почали розпитувати хлопців, звідки вони й де вже побували, а потім заходилися розповідати про свою країну, зокрема про Інґевелл.
— Вам треба було приїхати сюди під час Свята квітів, — мовив один із них. — Коли всі прикрашають себе квітами, гуляють лісом, співають і танцюють, а надвечір ми збираємося біля озера Інґевелл, на честь якого названо наш край. Ми катаємося на човниках і кидаємо одне в одного квітами, що пливуть по воді, вкриваючи озеро.
— Але цьогоріч Свята квітів не було, — сумно проказав другий, — бо лицар Андомар у від’їзді. Він править цією місцевістю. Такого, як він, більше у світі немає! Він поїхав на початку року, король послав його до Евіллану. Це небезпечна країна, вам краще туди не їхати.
— Ми хочемо укласти мир з Евілланом, — перебив його третій. — Тому король надіслав туди своїх найкращих лицарів. А Андомар у всій країні неперевершений!
— Але він ще не повернувся, — завершив той, хто почав розмову.
Усі замовкли.
«Чи побачать коли-небудь ці добрі люди свого пана, — подумав Тіурі, — чи зможе він знову відзначати з ними Свято квітів?»
Він підвівся і сказав, що їм пора.
— Уже? Куди ви так поспішаєте?
— Хочемо дістатися трактиру засвітла, — пояснив Ті-урі. — Того, що зветься «Перша ніч».
— Найліпше спиться просто неба, але «Перша ніч» — теж добре. Він розташований у селі, що на Інґевел-лі. Тримайтеся цієї дороги — і вона сама приведе вас туди.
Друзі попрощалися. Далі їхали мовчки.
Тіурі досі думав про лицаря Андомара, з яким не був знайомий, але той був другом лицаря Едвінема. Юнак раптом зрозумів, що за спокоєм і щастям цього прекрасного краю криються страх і занепокоєння. Він запитав себе, що означатиме для жителів цієї країни важлива звістка, яку він, чужоземець, везе їхньому королю.
Майже зовсім стемніло, коли хлопці дісталися поселення, яке теж називалося Інґевелл і прилягало до західного краю лісу, оповиваючи озеро. Саме озеро тихо й загадково виблискувало у надвечір’ї. Попід берегом росли білі водяні лілії, і це було трохи схоже на Свято квітів. На півдні над деревами височіло кілька гостроверхих веж; пізніше юнаки дізналися, що то був замок лицаря Андомара.
Трактир вони знайшли швидко. Це був великий трактир, єдиний на все поселення. Хазяїн прийняв юнаків дуже привітно, подбав про їхніх коней і пообіцяв дати двох свіжих, аби вони могли продовжити свій шлях.
— Вам пощастило, у мене лишилося двоє добре від-почилих коней. Але кращого коня я вже дав гінцеві, що сьогодні прибув зі сходу. Він посланець, скаче до Унавенстадта.
«Посланець із Данґрії», — подумав Тіурі й поцікавився:
— І коли ж він виїхав звідси?
— Він приїхав десь о четвертій. Поїв, трохи перепочив. А виїхав, мабуть, близько сьомої, тобто вже понад годину тому.
Трактирник запитав хлопців, що їм подати.
— Байдуже, — відказав Тіурі, — аби не надто дорого. У нас грошей небагато. Зараз я вам покажу, скільки ми зможемо заплатити.
— Не переймайтеся, — заспокоїв хлопців хазяїн. — Ви прибули на конях королівського намісника Райдужної річки — Ардіана, тому ласкаво просимо; і тут ви отримаєте все необхідне, навіть якщо вам зовсім нема чим платити. Я й кімнату надам, щоб переночувати. Мандрівники, які приходять з тієї переправи, завжди на першу ночівлю лишаються тут — мій трактир тому так і називається.
Друзі насолоджувалися вечірньою трапезою. Мешканців, окрім них, було небагато: якийсь самотній подорожній та кілька селян. По вечері дружина хазяїна відвела їх до кімнати.
— Як приємно, — зітхнув Паккі, розкинувшись на пістрявій клаптиковій ковдрі. — Не уявляєш, як я втомився. Відчувається, що я весь день провів у сідлі. Нарешті можу простягнутися на ліжку й солодко поспати на животі. — Він голосно позіхнув, поглянув на Тіурі й розсміявся.
— Ти чого? — здивувався Тіурі.
— Кімната така чистенька, а ти до неї геть не пасуєш! Твоя камізеля розкішна: усі кольори, у які вона була забарвлена, перемішалися.
Тіурі теж засміявся.
— Найдешевша одежина з данґрійського ринку. Твій одяг, до речі, теж вишуканістю не вирізняється.
— Гріх у такому вигляді — на красиве ліжко, га? — запитав Паккі. — Та мені байдуже, я лишуся на ньому.
Тіурі знову посерйознішав:
— Але ненадовго.
— Ти що? Хочеш негайно їхати далі?
— Так, хочу якомога швидше прибути до Унавен-стадта. Ми отримаємо свіжих коней, тож.