Шум за спиною змусив його злякано озирнутися, але це був Паккі: блідий, ошелешений, губи його беззвучно ворушилися.
— Його вбито, — промовив Тіурі.
Паккі зітхнув, немов схлипнув, і повторив:
— Вбито!
Обидва замовкли.
— За віщо? — пробурмотів нарешті Паккі.
— Хтозна. — відповів Тіурі і знову глянув в обличчя молодому чоловікові, що зовсім недавно допомагав йому. Вісник від Ради Данґрії, відправлений до Уна-венстадта, посланець до короля Унавена!
Тремтячими руками він склав руки вбитого на грудях і прошепотів майже нечутно:
— Помолімося за упокій його душі.
Друзі помолилися, підвелися й подивилися один на одного.
— Як тепер бути? — прошепотів Паккі. — Не залишати ж його тут?
— Не знаю. — почав було Тіурі.
Скоєне викликало в нього глибоке потрясіння і дивну підозру, що це якось пов’язано з його дорученням. Адже писар віз повідомлення до короля Унавена. Ті-урі зазирнув до дорожньої сумки, що лежала на землі, але листа там не було. Після деяких вагань він обшукав одяг убитого, проте й там нічого не знайшов.
— Навіщо ти це робиш? — шепнув Паккі.
— Я шукав листа. Але його немає, — Тіурі підвівся й додав: — Його щойно вбили.
— А хто це?
— О! Ти його не знаєш, він був писарем бурмістра. посланець із Данґрії до короля Унавена.
— Посланець, — прошепотів Паккі.
Юнаки перезирнулися. Паккі заговорив першим:
— Може. може, той хто його вбив, десь неподалік?
Тіурі не відповів. Після побаченого думка, що вбивство пов’язане з його дорученням, більше не видавалася йому дивною. Адже писаря справді відправили до короля зі звісткою про те, що трапилося в Данґрії. і ті події мали багато спільного з його завданням. І тут у Тіурі майнула жахлива думка. Чи не було це вбивство помилковим? Чи не було воно вчинене заради іншого листа, іншого доручення. його власного? Чи, бува, не Кобра вбивця?
Тіурі здригнувся. Паккі схопив його й потягнув до чагарнику.
— Чого ти? — запитав він.
— Я. я думаю, я його бачив, — прошепотів Паккі.
— Кого? Де?
— Ні, не кого. Якийсь рух. Там, он те дерево, там, -Паккі показав на захід.
Тіурі придивився.
— Там, на пагорбі, трохи далі. Бачиш дерево?
— Так.
Наразі дерево було непорушним, але чи не ворушилися кущі біля нього?
Друзі пильно дивилися в той бік, але більше ніякого руху не помітили. Привиділося їм це чи хтось справді був неподалік? В останньому Тіурі був переконаний. І якщо це вбивця, їм загрожує велика небезпека. Той міг за ними спостерігати і, певно, був озброєний луком та стрілами. Вони ж не мали при собі жодної зброї, окрім невеличкого кинджала за поясом.
— Ходімо, — прошепотів юнак.
Вони прокралися крізь чагарник, ближче до краю дороги, їхні коні стояли на місці.
— Що будемо робити? — знову спитав Паккі.
— Тихо! — осмикнув його Тіурі.
Він зазирнув за кущі, перевіряючи, чи не причаїлася там небезпека. Але навкруг, у білому місячному сяйві, ніщо не рухалося.
— Допоки він тут, ми не можемо бути впевнені, що залишимося живими. Але він не близько. ймовірно.
— Хто? Убивця? — запитав Паккі.
— Так.
— Не буде ж він на нас нападати?
— Боюся, що саме так він і вчинить.
— Чому?
Тіурі не відповів. Він знов огледівся. Їм не слід тут залишатися.
— Ти. ти гадаєш. гадаєш, це. Кобра? — шепнув Паккі йому у вухо.
— Чш-ш-ш! — Тіурі раптом усвідомив, що більше не може чути це ім’я.
Вони ще трохи постояли.
«Ми можемо їхати далі, — подумав Тіурі, — і якомога швидше, доки не дістанемося житла. Тоді, можливо, й випередимо вбивцю. Чи краще повернутися до Інґе-велла? Але ж він і там може знайти нас. Я знаю!»
І він сказав:
— Треба йти. Розділимося: один поїде назад, другий — вперед.
— Ні! — прошепотів Паккі. — Лишаймося разом.
Але Тіурі знав, що його план був найкращим. Той, хто стежив за ними, не міг наздогнати одразу двох, один втече напевно.
— Я їду далі, — вирішив він. — Ти повертаєшся. Їдь до трактиру, розкажи про вбивство, спробуй знайти озброєних людей і їдь з ними сюди.
— А ти?
— Я ж сказав, я поїду далі.
— Але, Тіурі, не роби так! Не їдь сам! Я поїду з тобою.
— Ні. Та зрозумій же! Нам не можна залишатися разом. Ми мусимо розділитися, аби мати можливість.
— Але тоді є ймовірність, що ти. якщо ти поїдеш повз нього.
— Тихо! — Тіурі перебив свого друга. — Наперед ми не можемо знати. Їдь!