— Ні. Я так не хочу.
— Хочеш чи не хочеш — неважливо, я тобі наказую! — прошепотів Тіурі квапливо. — Ти обіцяв, що слухатимешся мене у всьому.
— Але якщо Кобра.
— Що ж поробиш, коли така доля!.. — відказав Тіурі і майже сердито продовжив: — Не сперечайся! Не можна думати про себе. чи про мене.
Паккі мовчав.
— Погоджуєшся?
— Гаразд, — видихнув Паккі пригнічено.
Тіурі пішов до коней. Паккі поплентався за ним. Коні були трохи неспокійні, але довкола нікого не було видно.
— Ну що ж, — прошепотів Тіурі й простягнув Паккі руку. Той потиснув її, але не відпустив.
— Ти чуєш?! — спитав він тихенько.
— Ні. Я нічого не чую, — відповів Тіурі, вивільняючи руку.
Паккі приклав пальця до губ.
Тіурі прислухався і теж почув — дуже тихо, дуже далеко. Минув деякий час, поки він розпізнав цей звук: цокіт копит!
Тіурі став навколішки, притулив вухо до землі, потім підвівся і вказав на схід.
— Звідтіль, — прошепотів він.
Вони дивилися на дорогу, якою прибули, проте нічого не бачили. поки що.
— То мені їхати? — запитав Паккі.
— Ні. Зачекай. — Тіурі здалося, мовби він уже переживав дещо подібне раніше, і згадав першу ніч своєї подорожі, коли за ним гналися Червоні Вершники. Хто наближався до них тепер? Друзі чи вороги?
Він узяв коня за вуздечку, кивнув Паккі, й вони відійшли подалі від дороги, туди, де лежав мертвий писар.
Цокіт копит залунав чіткіше — незабаром вершники домчать до них. Так ось же вони! Наближаються, немов швидкі тіні. певно, воїни: зі списами чи піками, душ десять, не менше. Галопом пронеслися повз хлопців. Проте вони не були одягнені в червоне.
Тіурі подумав, чи не гукнути їх, аби призупинити на мить, утім робити цього не став. Вершники від’їхали недалеко. Один із них віддав якусь команду — й усі зупинилися. Про щось нерозбірливо заговорили, повернули коней та й поїхали назад.
Хлопці мимоволі міцно схопилися за руки. Вершники поверталися! Деякі зіскочили з коней і йшли, ведучи їх за повіддя, повільно перетинаючи дорогу в напрямку юнаків.
— Бачиш, — виразно пролунав голос одного з вершників, — вони не могли піти далі від цього місця. Я по слідах бачу.
«Вони шукають нас! — подумав Тіурі. — Тепер треба діяти швидко!» Він схилився до Паккі й шепнув:
— Відходь! Їдь до Інґевелла. Мерщій!
Паккі широко розплющив очі і заперечно похитав головою.
Тіурі підштовхнув його:
— Мерщій! Пам’ятай про доручення. Я їх затримаю, якщо.
Він замовк. Вершники були тепер так близько, що юнак не наважився говорити.
На щастя, Паккі послухався. Він узяв за повід свого коня і крадькома рушив уздовж дороги назад.
Тіурі знову подивився в бік вершників.
— Вони мають бути десь тут, — проговорив той самий голос, і Тіурі зрозумів, що вже десь його чув. Той, кому належав цей голос, стояв навпроти нього, тримаючи коня за повід. Але Тіурі не міг розпізнати рис його обличчя. Той знову заговорив:
— Агов, чи є тут хто? — і, зачекавши трохи, додав: -Мартине, Паккі! Я шукаю Мартина та Паккі! Ви тут?
Тіурі затамував подих. Він почув тріск гілля, озирнувся, але Паккі не побачив.
До першого воїна приєднався другий, на коні.
— Тихо!.. — застеріг він. — Я щось чую!
Вони замовкли. Тіурі виразно почув шум, який їх насторожив і який, звісно, зчинив Паккі. Він повинен надати Паккі можливість утекти! І перш ніж вершники знову почали рух, він запитав хрипким голосом:
— Хто там?
— Це ти, Мартине? Чи це Паккі? — вигукнув чоловік, що стояв до нього найближче, і підійшов до чагарнику, де переховувався Тіурі.
— Стій! — крикнув Тіурі. — Не підходь! Я озброєний. Назад!
Вершники загомоніли.
— Ані кроку ближче!
Чоловік, який заговорив з ним — мабуть, був старший серед них, — зупинився й мовив здивовано:
— Що тепер? Друзяко! Нема чого боятися!
— Ані руш! — вигукнув Тіурі. — У мене тут лук і стріли! Ані кроку далі, стрілятиму! Стояти на місці! Не рухатись!
Він витягнув кинджал, щоб мати в руках бодай якусь зброю.
Старший знову заговорив, але Тіурі не слухав його:
— Стій! У першого ж, хто ворухнеться, стріляю!
Він говорив швидко й голосно, повторюючи ті самі слова кілька разів. Паккі має опинитися якнайдалі й у повній безпеці, перш ніж вершники помітять, що в нього немає ані луку, ані стріл!
— Послухай, друже! — гукнув старший, коли Тіурі нарешті замовк. — Ми не зашкодимо тобі! Ти Мартин чи Паккі?
— Я думаю, тут лише один із них, — припустив другий вершник.