— Ми обоє тут, — відгукнувся Тіурі. — Хто ви? Чого хочете від нас?
— Хіба ти нас не впізнаєш? — спитав їхній ватаг. -Нас послали за вами.
— Хто послав?
Другий зробив крок ближче.
— Королівський намісник.
3. Кобра
Почуте вкрай здивувало Тіурі, однак він не міг позбутися підозри.
— Королівський намісник? — перепитав він. — Навіщо? І як ви доведете, що кажете правду?
— Я Вармін! — вигукнув старший воїн. — Дивися, я кладу зброю, аби ти повірив у мої дружні наміри, — він дотримав слова і без вагань поклав зброю. Його голос і справді був схожий на голос Варміна.
— Нас направив намісник, — провадив далі він, — аби ми оберігали вас від небезпеки. І, вочевидь, мав на те причини! Я розкажу тобі дещо — і ти зрозумієш, що нам можна довіряти. Дозволь мені підійти ближче.
— Гаразд, — погодився Тіурі, але обачно додав: — Тільки ти один.
Вармін — якщо це справді був він — наказав своїм людям залишатися на місці й підійшов до чагарів.
— Де ви?
— Тут я, — Тіурі вийшов наперед. Він поглянув на воїна й упізнав грубе, обвітрене, надійне обличчя вартового, якому він уже довіряв.
Той нахилився до юнака.
— Гей, Мартине, — промовив він і пошепки продовжив, — ось що просив передати тобі намісник: «Іменем коштовності, про яку ми обидва знаємо, прошу тебе прийняти допомогу моїх слуг».
Тіурі підніс руку до грудей, торкнувся персня і вклав кинджал у піхви.
— Дякую, Варміне, але чому намісник відрядив вас?
— Він почув дещо, що його насторожило. Тож, якщо ти нам довіряєш, прийми нашу допомогу, і нехай твій друг теж виходить, — Вармін простягнув руки вперед, показуючи, що він не озброєний. — Ми не носимо герба, — додав він. — Це дозволено, лише коли ми перебуваємо на землях навколо Райдужної річки.
Підозри Тіурі розвіялися, юнак схопив руку Вармі-на і міцно потиснув її.
— Пробач мені, тут дещо трапилося, і я остерігався ворогів.
— Але ж у тебе немає ані стріл, ані лука! — здивовано вигукнув Вармін.
— Немає, я сказав це навмисне. Я. я радий, що він мені не знадобився.
Юнак полегшено зітхнув. Тепер його з Варміном обступила решта воїнів.
— А де твій друг? — запитав один із них.
— Його тут нема.
— То ти один? — знову здивувався Вармін. — Що ж все-таки сталося?
— Стривайте, — сказав Тіурі та, приклавши руки до рота, гукнув: — Паккі! Паккі!
— То це я його щойно помітив? — подав голос один із вершників.
— Паккі! — гукнув Тіурі ще раз. — Повернися!
Паккі не міг від’їхати далеко і мав би чути його поклик. Та з тиші ніхто не відгукнувся, і Тіурі захвилювався — чи не скоїлося, бува, чого з Паккі?
— Паккі! — гукнув він знову.
— Еге-гей! — почулося у відповідь. — Іду я, йду!
Паккі з’явився напрочуд швидко, але, не дійшовши до них, зупинився і крикнув:
— Це ти, Тіурі?
— Так, Паккі, все гаразд, — заспокоїв його Тіурі. — Не будь таким підозріливим! Можеш підійти, це друзі. Як швидко ти повернувся, — продовжив він, коли Пак-кі, під’їхавши, злізав з коня.
— Та я й був не дуже далеко, — зізнався Паккі. — Невже ти думав, що я поїду геть і залишу тебе самого? Я сидів ген за тією скелею, назбирав там достатньо каміння на той випадок, якщо. якщо.
— Ой, лишенько, — засміявся Вармін. — Ми уникли великої небезпеки!
— Варміне! — зрадів Паккі.
— Так, це я, до ваших послуг, — відповів той.
— Хух! — видихнув Паккі. — Ну й нічка! Здається, я знову його бачив, Тіурі. Далеченько. Гадаю, він пішов на захід.
— Хто? — запитав Вармін.
— Коб. — почав Паккі, але враз замовк.
— Що ж тут все-таки сталося? — запитав Вармін знову, переводячи погляд з Паккі на Тіурі. — Гей, а дивно, чому він кличе тебе «Тіурі»? Я гадав, ти Мартин.
Паккі перелякано затиснув собі рукою рота.
— Так, це правда, — сказав Тіурі спокійно. — Я маю на увазі, що тут мене називають Мартином, хоча моє ім’я Тіурі. Він кивнув Паккі, показуючи, що тепер це вже не так важливо. Зараз і насправді не мало значення, як його звати.
— Он як, — мовив Вармін.
— Ми знайшли тут неподалік, — почав Тіурі, — мертвого чоловіка. Убитого стрілою.
— Убитого? — перепитав Вармін. — Кого ж це?
— Посланця до короля Унавена, — відповів Тіурі й пішов туди, де лежав загиблий. Решта рушили за ним.
За мить Вармін побачив у траві чоловіка, ураженого стрілою.
— Посланець із Данґрії! Як це сталося? — спитав він обурено. — І це тут, у нашій країні! Розбійник?!
— Я вважаю, що зник лише лист, — сказав Тіурі й повернувся до Паккі: — Якщо ти його бачив, може, спробувати наздогнати?