— Так, — проказав Вармін. — Я передав Імінові твоє прохання говорити з самим намісником.
— І тут знову звідкілясь виник чужоземець, — провадив далі Імін. — І заявив, що такі, як ви, неодмінно мають сидіти у в’язниці. А я йому: «Це, здається, вас тішить! Ви, мабуть, знаєте цих хлопців?» Але він заперечив. «Ну як же, — здивувався я, — ви ж розпитували про юнака з темним волоссям і світлими очима?» — «Таких багато, — відказав він. — Цього хлопця я не знаю. А той, про кого я розпитував, — мій друг. Він хотів іти зі мною через річку, але, певно, десь затримався. Він прийде зі сходу, з Данґрії».
— І тут, — повільно промовив Вармін, — я й розповів йому про посланця, який проїхав напередодні. У нього теж було темне волосся й світлі очі. Можливо, мені не слід було говорити, але я нічого не запідозрив. А той, як почув це, злякався.
— Злякався, так, — кивнув Імін. — Підняв голову й поглянув на нас. Тут я побачив його очі і теж злякався. Ніби в очі змії зазирнув! Той одразу заквапився, помчав через міст, неначе його переслідував диявол.
«Он воно, значить, як, — подумав Тіурі. — Чужоземець, звісно, Кобра: це зрозуміло. Спершу шпигун вважав, що людина, яку він шукав, надовго й надійно замкнута у в’язниці. Та почувши, що на захід проїхав інший юнак — посланець до короля Унавена, засумнівався і кинувся за ним. Бідолаха писар був убитий стрілою, що призначалася для нього, Тіурі! Але тепер Кобра вже знає, що помилився й убив не того. Вкравши у посланця листа і прочитавши його, він зрозумів, що це, звісно, не той лист, якого він шукав...»
Вармін тим часом розповідав далі:
— Згодом, коли ви поїхали, я говорив з намісником. Він, схоже, був стривожений новинами, які привіз посланець із Данґрії. І запитав мене, чи добре ми вас спорядили в дорогу, а потім немовби подумав вголос: «Та як можна було їх відпускати без охорони?» — «Чому, шляхетний пане?» — запитав я. «Тому, — відповів він,
— що їм може загрожувати небезпека». І тоді я розповів йому про чоловіка на мосту. Зовсім коротко, але його, здавалося, це приголомшило. «Варміне, — запитав він, — ти зможеш наздогнати тих хлопців? Мчи за ними щодуху, візьми з собою з десяток озброєних воїнів. А як доженеш — їдь з ними разом і захищай, якщо знадобиться, навіть ціною свого життя. Добре, якби ти й посланця з Данґрії зумів наздогнати. Можливо, я перебільшую, але, здається, їм усім загрожує небезпека
— особливо цих двом хлопцям», — так сказав він, і ось чому ми опинилися тут.
Вармін подивився на Тіурі:
— Ну то як, береш нас за охорону? Чи намісник турбувався даремно, і ніяка небезпека тобі не загрожує?
— Думаю, що загрожує.
— І вбивство посланця з Данґрії з цим якось пов’язано?
— Так. Я зустрічав його раніше. Він мені допоміг. А тепер. тепер його вбито, а я — живий.
— Що ти маєш на увазі? — запитально поглянув на хлопця Вармін.
— Мені не хотілося б про це говорити.
Вармін знизав плечима:
— Намісник наказав, щоб я тебе ні про що не розпитував. Я зроблю так, як мені доручено, й допоможу людьми та зброєю.
— Дякую, — сказав Тіурі. — Тож, рушаймо?
Він підвівся і відчув, що його ноги тремтять від утоми. Та попри це уже за мить юнак опинився в сідлі.
Так він і Паккі в оточенні воїнів намісника продовжили свій шлях.
На світанку дорогою їм почали траплятися люди -пастухи, що випасали овець на схилах. Вармін заговорив з ними, розповів про вбивство, описав, як міг, зовнішність убивці й попросив пильнувати за ним.
Близько полудня вони дісталися хутора, де стояв трактир і можна було відпочити. Невдовзі вони вже сиділи за столами, а трактирник подавав їм їсти. Вар-мін повідомив йому, що вони прибули від намісника, і запитав, чи зможуть отримати свіжих коней.
— На весь гурт у мене бракує коней, — зітхнув трактирник. — Так багато в мене немає.
Вармін поглянув на Тіурі.
— Як вважаєш, чи не зачекати нам, допоки коні відпочинуть, а тоді їхати усім разом? Нам і самим потрібен відпочинок.
Тіурі кивнув:
— Гаразд, але я не хочу залишатися тут занадто довго.
Вармін уважно поглянув на нього:
— Ти такий втомлений, що потребуєш відпочинку і твій товариш також. Дивись-но — він уже спить.