Та його побоювання були марними. Лицар Івейн більше нічого не запитав, лише сказав:
— Можу вам повідомити, що вбивцю захоплено в полон.
— Що?! Справді?! — здивовано вигукнули Тіурі й Вармін в один голос.
— Так. Його триматимуть у трактирі «Місячні пагорби», допоки я не вирішу, що з ним робити. Його схопили на моїх землях, і це означає, що судити його буду я.
— Коли це сталося? — запитав Вармін.
— Учора ввечері, невдовзі після того, як ви залиши-
ли трактир. Рано-вранці прибув посланець, який приніс мені цю звістку. Він тут і зможе розповісти вам подробиці. Ось він.
Тільки тепер Тіурі примітив, що в напівтемній залі є ще хтось. За знаком господаря замку той підвівся і шанобливо лишався стояти перед ними. Він був схожий на селянина, та поверх одягу носив кольчугу, а каштанове волосся покривав шолом.
— Посланець привіз нам листа, написаного трактирником, — провадив далі лицар Івейн, — і доповнив його усним повідомленням від себе.
Посланець вклонився:
— Трактирник мені заплатив, та на додачу я приніс звістку від воїнів намісника. Вона призначена лицарю Івейну, володарю Білого Місяця, Варміну, старшині, та двом юнакам, що подорожують із ним.
— Продовжуй, — сказав лицар Івейн.
Посланець знову вклонився:
— Учора надвечір люди з мого села з допомогою чотирьох воїнів намісника спіймали чоловіка, опис якого збігається з описом убивці. Він назвався дивним іменем. якось... Воно було в листі, якого я вам віддав, шляхетний лицарю.
— Кобра, — мовив лицар Івейн.
— Кобра. — повторив Тіурі тихо.
— Спершу він заперечував убивство, — розповідав посланець, — та коли ми зв’язали його й замкнули в одній із кімнат трактиру, він наче сказився: почав лютувати, проклинаючи і нас, і цю країну, і тих двох юнаків. їх проклинав найлютіше.
— Чому? — запитав лицар.
— Це справді дивно, — промовив посланець стиха. -Він не сказав чому. Можливо. від страху? Я сам там був і все чув. Одного з них він називав на ім’я. «Проклинаю тебе, Тіурі! — кричав він. — Хай чорт тобі в’язи скрутить і разом з ним уся нечиста сила!»
Посланець замовк, і Тіурі на мить відчув холод, начебто сам він там був, коли Кобра скаженів. Але відчуття це тривало недовго: Кобру ж бо спіймано!
— А хто такий Тіурі? — запитав лицар Івейн.
Вармін ворухнувся, але промовчав.
— Ти Тіурі? — запитав лицар хлопця.
— Так, лицарю.
— Чому цей Кобра бажає тобі стільки зла?
Тіурі трохи подумав.
— Певно, тому, що я один із тих, через кого його ув’язнили.
Лицар Івейн поглянув на нього задумливо, і Тіурі зрозумів, що він когось йому нагадує, але ніяк не міг пригадати — кого.
Лицар знову звернувся до посланця:
— Ви можете ще щось розповісти?
— Так, шляхетний лицарю, — те, що є в листі. Воїни намісника просили свого старшину якомога швидше повернутися на схід разом з тими вояками, що залишилися при ньому. Але, звісно, лише тоді, коли ці юнаки зможуть без них обходитись.
— Чому мені треба повернутися?
— Цього вони мені не сказали.
— Маєте ще щось додати? — запитав лицар Івейн і, коли посланець заперечно похитав головою, продовжив: — Тоді можете йти. Мої слуги подбають, щоб вас нагодували. Я ж своєю чергою передам з вами листа.
Посланець низько вклонився і вийшов.
— Хто ти такий? — запитав лицар у Тіурі.
— Ви вже знаєте, лицарю, мене звати Тіурі.
— Звідки ти?
— Зі сходу, лицарю.
— Ти, одначе, не служиш королівському намісникові?
— Ні, шляхетний лицарю, — втрутився в розмову Вармін. — Але намісник доручив мені й моїм людям супроводжувати їх. Вони їдуть на захід і поспішають.
— Це справді так, лицарю, — підтвердив Тіурі.
Вармін дістав щось з-під кольчуги і простягнув лицареві.
— На знак того, що я дію за дорученням намісника, він дав мені свою пальчатку.
— Я впізнаю її, — промовив лицар. Він повернув Вар-мінові пальчатку і продовжив: — Хоча, здавалося б, у королівстві панують мир та порядок, те, що сталося, непокоїть мене. Намісник Ардіан не посилає своїх воїнів супроводжувати когось без причини. Я не затримуватиму вас тепер, коли ви знаєте все, що мали дізнатися. Що ж до Кобри, то він залишиться моїм полоненим, і я сподіваюся, ви повернетеся, щоб свідчити проти нього. Цього ж я очікую і від тебе, Тіурі.
— Так, лицарю, — сказав юнак.
Він відчував радість і полегшення. Кобра ув’язнений! Тепер йому більше нема чого боятися. Завтра до вечора вони будуть в Унавенстадті; доручення майже виконане. Юнак повернувся до Варміна: